Глава 7

Тимур

Я розгубився. Так, я Тимур Іскрицький уперше в житті розгубився і не знав, що робити. Інакше б діяв по-іншому. Не пішов би мовчки,  а витягнув би її, заштовхав у машину, натиснув. До вечора в мене були б результати ДНК. Уже б знав, чи моя дочка Ліза. Але що, якщо моя? Що тоді?

Машина різко гальмує. Не виходжу. Сиджу всередині. Зчіплюю пальці на кермі так, що шкіра біліє. Думки скачуть, як дикі коні, не приборкаєш.

Віра. П'ять років тому я викинув її зі свого життя, замкнув у найвіддаленіший куток своєї пам'яті, скував ланцюгами і викинув ключ. І ось сюрприз. Доля звела нас знову, та ще в який спосіб!

Вона дивилася на мене впевнено. Чесно. Я бачив, що вона не бреше.  У тому, що дівчинка не моя донька. Упевнена настільки, що навіть тінь сумніву не прослизнула на обличчі. 

А я от не впевнений. Взагалі ні в чому. Щойно поріг кафе переступив, одразу залип на ній. Маленька така, смішна. Волосся світле, як сонячні промені, живе своїм життям. Неслухняні пасма вибиваються із зачіски.

Очі.

Мої очі.

Дивишся і провалюєшся, як у вир.

Помітила, що я дивлюся. Підняла голову. І все. Я застиг.

У них не було страху. Не було радості. Вона просто мазнула по мені поглядом, як по незнайомцю, і відвернулася.

А я стояв і дивився, як ідіот. 

Чи моя вона? Думка ріже мозок, як лезо. Якщо моя... Господи, як узагалі перетравити це? 

Марго. Це стерво вміла підставляти, маніпулювати, вертіти людьми, як маріонетками. Вона могла б провернути що завгодно. Найняти лікарів, підробити документи, вселити Вірі будь-яку брехню. Та вона б і дияволу угоду підсунула, якби це принесло їй вигоду. І якщо це так, якщо вона знову зробила з мене ідіота...то я її придушу.

Але... Навіщо?

Марго завжди була підступною, але жінкою з логікою. Ніколи не робила нічого просто так. У неї все було прораховано. Кожне слово, кожен крок. І дитина була б для неї ідеальним важелем. Маніпуляцією. Прив'язкою до мене. Вона б не віддала її. Вона б тримала мене на короткому повідку, витягаючи все, що може, як п'явка - гроші, нерви, час. 

Дитина - це влада. Марго завжди обирала владу. Я надто добре знаю її. Тому немає логіки в тому, що вона збрехала. І тому п'ять років тому я не засумнівався ні в її словах, ні в словах клініки. 

Паркуюся біля під'їзду, глушу мотор. Світло у вікні горить, як маяк, тільки замість спокою викликає роздратування. Ксюша чи домробітниця? 

Якщо Ксюша, то зовсім не в тему. 

Може, забрати в неї ключі? 

Кілька секунд дивлюся в лобове скло, немов попереду замість темного двору розтягнулася безодня. І стрибати туди, схоже, все одно доведеться. 

Видихаю. Різко, шумно. Відчиняю двері, виходжу. Холод чіпляється до шкіри, пробирається під комір.
Елітний ЖК зустрічає стерильною досконалістю. Підлога блищить, повітря пахне дорогими освіжувачами, і навіть тиша тут звучить дорого. Ключ легко ковзає в замок, поворот, клацання.  На мить хочеться просто зайти, звалитися на диван і вирубитися.

Але не встигаю зробити й кроку, як переді мною постає Ксюша. Очі блищать, губи розтягуються в кокетливій усмішці.

- Сюрприз!

Білий шовковий халат ледь тримається на плечах. Під ним миготить мереживо. Чорне. Тонке, як павутина. Здається, воно більше приховує, ніж показує, але в цьому весь його проклятий сенс. Прозора тканина м'яко облягає тіло, підкреслюючи кожен вигин.

Дідько! Навіть не знаю, куди дивитися.

- Ти, здається, збиралася повечеряти в якомусь новому ресторані, - вимовляю, кидаючи ключі на стіл. Відкриваю холодильник, дістаю пляшку води і жадібно роблю кілька ковтків. 

- Я чекала на тебе, - муркоче, як кішка, яка точно знає, що її господар повернеться. Піднімає плече, ніби випадково. Халат сповзає трохи нижче. Гладка шкіра, тонкий ободок тканини. - Ти ж сумував, так? Зізнайся. 

Сумував? Я мав сумувати? Але в неї така легкість у рухах, така впевненість, ніби весь світ обертається навколо неї.

- Кілька годин тому бачилися, Ксюш, - я не в настрої підтримувати її грайливий настрій. У мене всередині все на частини розриває. 

Одна рука лягає мені на груди, друга повільно ковзає до коміра сорочки, немов пробуючи, чи варто йти далі. 

А я не реагую. Тому що в цей момент я не тут. Я знову в тому кафе. Дивлюся на Віру. Дивлюся на дівчинку із зеленими очима. Моїми очима.  

- Ну, що ти мовчиш? Я чекала на тебе.

Ксюша не відступає. Пальці ковзають по моїй шиї, легкі, грайливі. М'які губи торкаються підборіддя. 

- Тимуре, щось сталося?

- Усе нормально, Ксюшо, - кидаю коротко, відстороняюся.  

Стягую з себе піджак, кидаю на спинку стільця. Повітря в кімнаті просякнуте солодким парфумом, але він не заспокоює, тільки душить.

- Тимуре, - голос Ксюші обережний, майже м'який.

Чую, як вона підходить ближче.