Розділ 6. Яна.

Яна.

Що зі мною відбувається? Навіщо я провокую Тітова? Тим паче с першого дня. Зараз вилечу звідсіля наче корок від пляшки й прощавай моя орендована квартира, прощавай моє спокійне життя далеко від матері, прощавай мій план з пізнання Олега.

Я не розумію, звідки в мене це нестримне бажання витягти з Тітова всі погані якості: і від бабія, і від розлюченого керівника. Адже якщо більш детально придивитися, то я від нього не зовсім то й відрізняюся. На словах тиха і скромна дівчина, а як до діла доходить, то та ще спокусниця-розпусниця з’являється.

Чи це в мені бунтує те скривджене дівчисько, яку вісім років тому використав Олег задля власної втіхи? Але ж якщо спокійно поміркувати, то в чому насправді полягає провина Тітова переді мною?

Він не використав захист і через те я завагітніла? Так у мене теж голова на плечах начебто є, але я також тієї миті не згадала ні про що.

Він не пригадав дівчину, з якою провів лише одну ніч вісім років тому? Так у нього цих красунь було більше ніж соломинок у копиці сіна. Аби пам‘ятати усіх стільки років, треба мати виняткову пам’ять. Я просто тоді стала ще однією зі списку.

Я знала, що Олег тоді мав тривалі стосунки з дівчиною. Вони лише нещодавно розсталися. То ж не дивно, що він пробурмотів її ім’я уві сні.

Усміхнено хитаю головою.

Ти диви яка я розумна та розсудлива зараз, навіть логічне обґрунтування по кожній з претензій надала. Чого ж я не була такою розумною тоді  у вісімнадцять років?

Бо була закохана до нестями у хлопця, з яким навіть не спілкувалася до того рокового вечора. Я наївно вірила у казки, у кохання з першого погляду. То ж не дивно, що перші розбиті «коліна» виявилися для мене такими болісними.

Зрештою, я вдячна Олегу за те, що сталося. Я вдячна йому за Тимура. Нехай і ненавмисно, але він «подарував» мені найчарівніший подарунок у світі.

Жодне зубріння правил, жодні книжки навчальної програми, на жаль, не дають практичних навичок життя, пристосування до соціуму. Гадки не маю, коли б я наважилася протистояти матері, як би не завагітніла так рано.

Але коли в мене під серцем з’явилася маленька дитина, за яку ти за замовченням стала нести відповідальність, то тут хочеш чи не хочеш, а зчепивши зуби йдеш назустріч складнощам та вчишся жити по-дорослому.  

Було неймовірно страшно, періодами дуже самотньо проходити через вагітність одною, але десь у глибині душі я завжди знала, що зможу впоратися з усім заради мого любого синочка. Він —  моя рушійна сила, мій стимул у жодному разі не опускати руки, бути завжди впевненою та відповідальною.

Сиджу та трясуся від остраху. Я як те мале дитя, що  весело робила шкоду, і лише потім зрозуміла, що бути біді. Зараз Олег як вижене мене з роботи, а я навіть нічого не зможу йому заперечити. Бо сама ж нарвалася на звільнення.

Від хвилювання та бентеги моє горло розболілося з новою силою. Повільно чимчикую на кухню за гарячим чаєм. Чекаю, коли врешті Тітов закінчить розмову з братом, а потім вийде з кабінету та остаточно звільнити мене.

Руки тремтять так сильно, що я навіть не знаю, як донести чашку з чаєм до робочого столу. Тож доводиться швидко ковтати його біля кавомашини.

Щойно підношу трав’яний напій до губ, за спиною лунає суворий голос Олега:

— І чому я повинен шукати вас деінде, Яно? Чому ви не на своєму робочому місці?

Я впускаю чашку з рук від переляку. От лихо! Вона розлітається на дрібні уламки по підлозі. Ноги обдає гарячими краплями.

— Ой, як гаряче! — підстрибую я на місці.

Тягнуся рукою до ноги, аби розтерти постраждалу ділянку шкіри.

Легше не стає.

— Пробачте, Олегу Юрійовичу, я зараз усе приберу.

Поспіхом збираю уламки улюбленої чашки, що розлетілися по підлозі маленької кухні, і намагаюся не дивитися на Олега.

— Облиш це, —  Олег сідає поряд та намагається вхопити мої руки. —  Яно, зупинись на секунду. Яно?

Тітов огортає мої долоні своїми та змушує повернутися тілом до нього. Чекає, допоки я схаменуся і, нарешті, підведу очі на нього.

—  Заспокоїлася? — Він дивиться на мене без злості. —  Нічого страшного. Це на щастя, Яно.

Не можу вимовити ані слова, лише киваю у відповідь. Я не розумію, чому він сидить зараз поряд зі мною. Чому так ніжно тримає за руки, замість того аби гнати мене в три шиї за той цирк, що я влаштувала в кабінеті в присутності його рідного брата?

Мене лихоманить. Температура тіла, здається, зросла різко. Я опускаю очі на наші з Олегом схрещені руки. Мої пальці в порівнянні з його долонею здаються ще меншими, ніж є насправді. А ще я ніколи не помічала які у Тітова довгі пальці, мов у музиканта.

Тітов кружляє великими пальцями по тильній стороні моєї руки. Цей неквапливий та ненав’язливий рух посилає імпульси до мого мозку. Я зосереджуюся на ньому, і відчуваю як заспокоююся.

Я не хочу прибирати руки. Не хочу нас роз'єднувати. Мені так добре.

—  Ти порізалася, — зважує спокійно Олег.