Розділ 23. Курс молодого бійця вищого світу

Суботній ранок у родовому маєтку Власових  зустрів нас такою кількістю ландшафтного дизайну, альпійських гірок та англійських газонів, що я миттєво відчула себе персонажем серіалу про британську аристократію, якого випадково депортували під Київ. Територія маєтку була оточена високим парканом із кованого заліза, за яким ховалися три поверхи класичного особняка з колонами, тенісний корт, стайня та невелике приватне озеро, на березі якого біліли парасольки гольф-клубу.

Марк упевнено вів свій чорний позашляховик по доглянутій гравійній доріжці. На задньому сидінні, обійнявши свій незмінний портфель із логотипом холдингу та тримаючи на колінах три термокружки з подвійним еспресо, сидів Денис. Наш вірний асистент виборов право поїхати з нами як «експерт із протоколу та кризової логістики», хоча, судячи з його блідого обличчя, він більше готувався до штурму ворожого бункера.

— Катерино Андріївно, — подав голос Денис, заглядаючи в дзеркало заднього виду. — Я вивчив список гостей, яких Елеонора Петрівна запросила на ці вихідні. Там повний аншлаг. Два члени наглядової ради, один швейцарський банкір, який випадково застряг у Києві, та... три її подруги з клубу «Витончені маргаритки». Вони розкушують провінційний акцент за дві секунди і оцінюють бренд взуття за звуком кроків по мармуру. Я взяв на всяк випадок дві пачки заспокійливого та кишеньковий довідник з геральдики.

— Заспокійливе залиш собі, Денисе, — спокійно відповіла я, поправляючи сонцезахисні окуляри. — А щодо геральдики... У нас кажуть: якщо людина пишається своїм родовим деревом, головне — перевірити, чи не пішло це дерево на виготовлення фіктивних меблів для офшорних компаній. Мене більше хвилює, чому Марк Олександрович мовчить останні двадцять кілометрів.

Марк зупинив машину біля парадного входу, вимкнув двигун і повернувся до мене. На ньому були вільні світлі штани-чинос та лляна сорочка пастельно-блакитного кольору з підкоченими рукавами — образ, який робив його схожим на мільйонера з Монако, що вирішив відпочити від яхт. Його велика, тепла долоня лягла на моє коліно, і я відчула, як по тілу розійшлася хвиля впевненого спокою.

— Я не мовчу, Катю. Я просто думаю про те, що моя мати недооцінює масштаб катастрофи, яку вона сама ж і спровокувала, — на його губах з’явилася та сама фірмова, хижа посмішка. — Вона думає, що зачинила нас на своїй території, де діють її правила. Але вона забула, що ти — головний аудитор, який звик міняти правила гри прямо під час перевірки. Пам’ятай: я поруч. Якщо хтось із «Маргариток» запитає тебе про твою думку щодо останньої виставки в розпліднику коргі, просто скажи, що ти віддаєш перевагу аудиту великої рогатої худоби. Це зекономить нам купу часу.

Елеонора Петрівна зустріла нас на терасі, де вже було накрито стіл для ранкового чаю. Вона була в бездоганному білому брючному костюмі, з масивними перловими сережками та з незмінним виразом обличчя королеви-матері, яка приймає капітуляцію сусідньої держави. Поруч із нею на диванчиках із ротангу сиділи ті самі «Маргаритки» — три дами поважного віку з зачісками, що нагадували цукрову вату, та поглядами, якими зазвичай вивчають бактерії під мікроскопом.

— О, Марку, любий, — промовила Елеонора Петрівна, підставляючи щоку для символічного поцілунку сина. — І Катерина... Рада, що ви доїхали без пригод. Знайомтеся, це мої близькі подруги: Жанна Альбертівна, Інеса Віталіївна та Марго. Ми якраз обговорювали складнощі вибору правильного сепажу для літнього рауту. Катерино, сподіваюся, там у вас в провінції теж... захоплюються культурою виноробства?

Інеса Віталіївна, примруживши очі через золоте лорнет-окуляри, оглянула мою сукню-сорочку пісочного кольору. — Так, дитино, — просичала вона, роблячи ковток із маленької чашечки. — Кажуть, під Києвом зараз дуже популярні... як їх... крафтові наливки? На бруньках чи на чому там ще? Це так... автентично.

Денис за моєю спиною судорожно сьорбнув свій еспресо, але я вчасно зробила крок уперед, тримаючи спину ідеально рівно.

— Доброго ранку, пані, — відповіла я з наймилішою посмішкою, на яку тільки була здатна. — Культура виноробства під Києвом справді розвивається шаленими темпами. Проте, як аудитор, я більше захоплююся культурою первинної документації акцизних складів. Знаєте, коли перевіряєш баланс імпортерів елітних французьких вин і бачиш, що половина шато розливається в ангарах під Одесою, це дуже тверезить. Навіть краще, ніж будь-який сепаж. До речі, Жанно Альбертівно, ваша сумочка від Hermès — чудовий екземпляр. Я якраз минулого місяця закривала перевірку однієї логістичної компанії, яка завозила такі «оригінали» через польський кордон за документами «пластиковий посуд». Дуже схожа фактура шкіри.

Жанна Альбертівна раптом поперхнулася круасаном і гарячково поставила чашку на блюдце. Тріо «Маргариток» миттєво зблідло, а Елеонора Петрівна ледь помітно стиснула губи. Марк за моєю спиною відверто розвернувся до краєвиду, щоб ніхто не побачив, як він сміється.

— Що ж, — сухо перервала паузу Елеонора Петрівна, підводячись. — Гумор у Катерини Андріївни... специфічний. Специфічний і руйнівний для світської бесіди. Але у нас за програмою — активний відпочинок. Марку, швейцарський банкір містер Гросс уже чекає на тебе на полі для гольфу. Вони з членами ради хочуть обговорити фінансування другої черги логістичного вузла. А ми з Катериною... відвідаємо нашу стайню. Я чула, Катю, ви хотіли подивитися на наших коней?

Я мигнула. Стайня? Коні? Останній раз я бачила коня в дитинстві, коли дідусь у селі підвозив мене на возику з сіном, і той кінь мав дуже меланхолійний характер та ім'я Орлик. Але погляд Елеонори чітко говорив: це другий раунд іспиту. Вона була впевнена, що я злякаюся і відмовлюся.

— З великим задоволенням, Елеоноро Петрівно, — відповіла я, не поворухнувши жодним м'язом на обличчі. — Коні — це чудово. Особливо для покращення внутрішнього балансу.

Марк підійшов до мене, обережно взяв за руку і стиснув мої пальці. — Я буду на полі для гольфу, Катю. Якщо мій материнський «кавалерійський полк» заїде занадто далеко — просто свисни. Денис знає, де лежить мій ракетний пістолет.