Розділ 18. Елеонора Велика

Світанок на тридцятому поверсі скляного хмарочоса холдингу починався не з романтичного співу пташок чи м'якого шелесту листя, а з важкого, затяжного металевого рипіння. Захисні ролети системи «Локдаун», які всю ніч відрізали нас від зовнішнього світу, почали повільно повзти вгору. Великі сталеві пластини складалися з таким звуком, ніби десь у глибинах офісу прокидався доісторичний залізобетонний монстр.

Ранкове сонце червневого Києва безжально завісило кабінет Марка блідо-рожевим, майже інтимним світлом. Воно висвітило все те, що нічна темрява так дбайливо приховувала від сторонніх очей: недопиті кришталеві келихи з колекційним ігристим, порожню коробку з-під крафтової піци, крихти від шоколадних батончиків Дениса та мене. Я лежала на величезному шкіряному дивані, з головою загорнувшись у фірмовий піджак генерального директора, який пахнув дорогим тютюном, деревиною та сумішшю нічного азарту.

Марк сидів поруч у глибокому кріслі, підперезавши голову рукою. Навіть із легкою ранковою щетиною, розпатланим темно-сивим волоссям та розстебнутим верхнім гудзиком сорочки він примудрявся виглядати так, ніби щойно зійшов із першої шпальти фінансового глянцю. Його погляд, спрямований на мене, був теплим і напрочуд м'яким, без жодного натяку на ту залізну холодність, якою він зазвичай зустрічав підлеглих.

Коли остання ролета з глухим клацанням зафіксувалася у верхньому положенні, десь глибоко в шахті будівлі дзижкнув швидкісний ліфт. Індикатор на центральному пульті змінив колір із загрозливого червоного на нейтральний зелений. Локдаун було офіційно знято. Наш добровільно-примусовий полон закінчився, але замість полегшення в повітрі чітко запахло новими, значно масштабнішими неприємностями.

— Катю, прокидайся, — Марк нахилився і м'яко, ледь відчутно торкнувся мого плеча. Його пальці затрималися на моїй шкірі трохи довше, ніж дозволяв будь-який суворий кодекс корпоративної етики, і я відчула, як по тілу знову пробігла знайома нічна хвиля тепла. — Схоже, наша залізна леді прибула з підкріпленням. Ранковий рейс без затримок.

Я солодко потягнулася, міцніше стискаючи в руках його піджак, і незадоволено заплющила очі від яскравого світла. — Якщо твоя мама привезла з собою свіжі круасани й відерце гарячої кави, я готова пробачити їй цей ранковий візит. Якщо ні — нехай нарікає на себе. Нас із першого курсу податкової академії вчили: ніколи не ставай між жінкою, яка не виспалася, і її законним сніданком. Наслідки можуть бути гіршими за ядерну війну та податкову перевірку разом узятими.

У приймальні тим часом пролунав гучний, чіткий і неймовірно впевнений тупіт дорогих підборів. Це був не просто крок, це був ритм військового маршу, під який зазвичай капітулюють невеликі європейські держави. А потім до нас долетіло витончене, холодне прокашлювання, від якого навіть кімнатні фікуси в коридорі, здавалося, миттєво зів'яли на кілька сантиметрів.

Ми з Марком поспіхом привели себе до ладу й вийшли з кабінету. Картина, що відкрилася в приймальні, заслуговувала на окреме полотно в галереї сучасного мистецтва під назвою «Явище вищого керівництва народу».

З ліфтового холу з величчю Клеопатри виходила Елеонора Петрівна Власова. На ній було бездоганне білосніжне пальто, попри літній ранок, величезні сонцезахисні окуляри Chanel (о шостій ранку в закритому приміщенні!) та вираз обличчя жінки, яка особисто фінансувала будівництво цього всесвіту.

Позаду неї, мов вірні та сильно налякані сателіти, дріботіли двоє старших юристів холдингу з важкими шкіряними портфелями. А трохи збоку, намагаючись заховати задоволену посмішку, йшла Олена. Наша піар-діва виглядала так, ніби щойно виграла головний приз у лотереї: її макіяж був оновлений, волосся ідеально укладене, а в очах горів переможний вогонь. Вона явно вважала, що нічний локдаун надійно поховав усі наші спроби знайти докази, і тепер вона повернулася, щоб нанести фінальний удар.

— Марку! — голос Елеонори Петрівни розкотився під стелею приймальні, як акустичний удар середньої потужності. Вона повільно, театральним жестом зняла окуляри, окинула поглядом свого розпатланого сина, а потім перевела погляд на мене.

Її ліва брова злетіла так високо, що ледь не інтегрувалася в бездоганну зачіску. Вона зафіксувала погляд на мені, а точніше — на піджаку Марка, який досі висів на моїх плечах, прикриваючи пом'яту блузку.

— Що тут, біс забирай, відбувалося? — крижаним тоном запитала Елеонора. — Мені о п'ятій ранку зателефонували з банку і повідомили, що головний офіс холдингу заблоковано через якийсь «критичний збій системи». Марку, чому твоя... е-е... тимчасова наречена і за сумісництвом аудитор одягнена так, ніби ви всю ніч грали в карти на роздягання в якомусь підпільному казино? І чому від тебе тхне дешевим шампанським?

— Шампанське було не дешевим, мамо, — спокійно парирував Марк, роблячи крок уперед і закриваючи мене собою. — Це був врожай 2018 року. І ми не грали в карти. Ми рятували репутацію компанії, яку дехто з присутніх тут намагався злити в унітаз разом із фінансами.

З кімнати відпочинку персоналу, почувше цей гучний розбір польотів, кулею вискочив Денис. Його вигляд міг би налякати навіть спецназ: очі червоні від безсоння, краватка з'їхала на бік, а в руках він досі войовничо стискав свій гігантський канцелярський дірокол на сорок аркушів.

— Доброго ранку, Елеоноро Петрівно! — гордо вигукнув асистент, витягнувшись струнко. — Докладаю: критичний збій успішно ліквідовано шляхом затиснення шпигунських елементів у вентиляційній шахті! Об'єкт зафіксовано, доказова база зібрана в повному обсязі!