Розділ 13. Капкан з ароматом лілій

Перший офіційний робочий день у статусі «нареченої Власова» почався не з кави, а з відчуття, що я — головний експонат у зоопарку, причому в клітці з хижаками, які забули поснідати. Щойно я переступила поріг холдингу, розмови в холі вщухли так різко, ніби хтось вимкнув звук пультом. Співробітниці ресепшена, які раніше ледь піднімали очі від манікюру, тепер вивчали мою сукню з ретельністю митників, що шукають контрабанду.

Мій новий кабінет на 28-му поверсі зустрів мене тишею та... запахом, від якого в будь-якого алергіка стався б епілептичний напад. На столі, затуляючи монітор, височів гігантський букет білих лілій. Їх було стільки, що здавалося, у кабінеті оселилася хмара з пилку та задухи. Поруч лежала вишукана листівка: «Любій Катрусі. Ласкаво просимо до нашої родини. Нехай твоє перебування тут буде таким же легким, як цей аромат. Олена».

— Легким? Та від цього запаху мухи на льоту непритомніють, — пробурмотіла я, відчиняючи вікно на провітрювання.

У двері обережно постукали. Увійшов Денис — мій офіційний асистент, якого Марк приставив до мене «для адаптації». Хлопець виглядав наляканим, але в його очах горіла іскра цікавості.

— Катерино Андріївно, доброго ранку. Я Денис. Я тут, щоб допомагати вам... і, мабуть, бути вашим дегустатором, якщо Олена вирішить принести домашнє печиво, — він усміхнувся, і ця щира посмішка стала першим променем світла за ранок.

— Привіт, Денисе. Для початку — винеси ці лілії. У коридор, у туалет, на смітник — куди завгодно. У мене на них алергія, причому не тільки біологічна, а й професійна.

Денис підхопив оберемок квітів, але зупинився. — Обережно, Катерино Андріївно. Олена Аркадіївна вже годину проводить «інформаційну годину» в кав’ярні на першому поверсі. Каже всім, що ви — бідна родичка, яку Марк Олександрович підібрав із жалості, і що ви навіть не знаєте, з якого боку підходити до калькулятора.

— О, то я тепер «бідна Сирітка Кася»? Цікаво, — я сіла в крісло. — А що ще кажуть?

Денис підійшов ближче, понизивши голос: — Кажуть, що ви — тимчасове захоплення. Мовляв, Марк Олександрович просто вирішив погратися в Пігмаліона, а Олена — це «вічна цінність», яка завжди буде поруч. Вона вже налаштувала дівчат з бухгалтерії проти вас. Вони тепер «випадково» гублять ваші запити на папери.

Я лише зітхнула. Офісні ігри — це те, чого не навчать у жодній художній школі.

Тим часом на тридцятому поверсі, у кабінеті Марка, розгорталася справжня драма. Олена стояла біля вікна, притиснувши хустинку до очей. Її плечі здригалися в ідеально відрепетированих риданнях.

— Марку, я просто хотіла зробити їй приємно! — схлипувала вона. — Я витратила ранок, щоб вибрати найкращі лілії. Я хотіла показати, що не тримаю зла, що я приймаю твій вибір... А вона... вона наказала викинути їх при всіх! Сказала, що це «дешевий віник».

Марк відірвався від паперів, відчуваючи, як усередині закипає роздратування, змішане з почуттям провини. Він знав Олену роками. Вона була стабільною, зрозумілою і... зараз вона виглядала справді розбитою. Олена вміла грати на його почутті справедливості.

— Олено, Катя просто напружена. Перший день, преса, чутки... — спробував він заспокоїти її.

— Але навіщо так принижувати мене перед колективом? — Олена підійшла ближче, дивлячись на нього вологими очима. — Тепер усі думають, що я — ворог. А я ж тільки за холдинг переживаю. Вона ж нічого не розуміє в справах. Якщо вона почне втручатися в контракти... Марку, пообіцяй, що ти хоча б поговориш з нею. Поясни, що ми тут — одна команда.

Марк зітхнув. Він не бачив того моменту, як Олена «випадково» заблокувала доступ Каті до серверів, і не знав про підтекст у листівці. Перед ним була жінка, чий подарунок грубо відкинули. — Добре, Олено. Я з нею поговорю. Іди працюй.

Коли вона виходила з кабінету, на її губах на секунду з'явилася посмішка, яку Марк не помітив. Етап перший «Жертва» — виконано.

Я вирішила, що мені потрібно випити чаю. Кавомашина в кабінеті видавала щось схоже на машинне мастило, тому я спустилася в загальну зону відпочинку. Саме там я і почула «голос народу».

Біля автомата з водою стояли дві дівчини з відділу маркетингу. Ті самі, що вранці дивилися на мене, як на гниле яблуко.

— ...та я тобі кажу, це ненадовго! — голосно шепотіла одна, накручуючи пасмо волосся на палець. — Ти бачила її туфлі? Це ж минула колекція. Олена каже, що Марк купив їй гардероб за один вечір, бо вона прийшла на співбесіду в чомусь жахливому. Просто він зараз у кризі середнього віку, захотілося екзотики з Ірпеня.

— Ага, — підхопила інша, хихикаючи. — Чула, вона аудитор? Бідний холдинг. Тепер вона буде рахувати кожну скріпку, щоб вислужитися. Олена каже, що Марк уже шкодує, але контракт є контракт — треба тримати обличчя перед американцями.

Я стояла за рогом, відчуваючи, як щоки починають палати. Не від сорому — від люті. Отже, я «екзотика з Ірпеня» і «минулорічна колекція»?

— Дівчата, — я спокійно вийшла з-за кута. — Наступного разу, коли захочете обговорити мою «екзотичність», робіть це тихіше. А щодо туфель — у цій «минулій колекції» дуже зручно давати копняка за розповсюдження пліток у робочий час. До речі, ви вже закінчили звіт по рекламних площах? Чи Олена навчила вас тільки професійно перемивати кістки?

Дівчата зблідли і миттєво зникли в коридорі, забувши про воду. Я важко зітхнула і повернулася до кабінету. Там уже чекав Денис.