Розділ 10. Кава, кодекси та котяча грація

Коли двері ліфта відчинилися на поверсі правління, нас зустріла така тиша, ніби ми випадково зайшли в склеп, де щойно хтось чхнув. Елеонора Аркадіївна стояла в оточенні своєї свити — трьох адвокатів, які виглядали так, ніби їх виростили в пробірках з формаліном, і двох офіцерів поліції, що старанно вивчали носки своїх черевиків.

А поруч... поруч сидів Артем. Він намагався виглядати жертвою режиму, але з мокрим волоссям і в пом’ятому піджаку більше нагадував кота, якого щойно витягли з калюжі, а тепер змушують співати сопрано.

— О, — Марк зупинився, поправляючи манжети з таким виглядом, ніби ми прийшли не на допит, а на дегустацію устриць. — Мамо, я бачу, ти вирішила власувати ретро-вечірку? Поліція, старі знайомі.

Елеонора Аркадіївна навіть не здригнулася. Її погляд міг би заморозити океан. — Марку, гумор — це захисна реакція слабких. Панове офіцери хочуть поговорити з Катериною Андріївною щодо заяви про викрадення інтелектуальної власності. Цей молодий чоловік, — вона кивнула на Артема, який миттєво вирівняв спину, — надав свідчення, що пані Катерина передавала йому копії наших стратегічних планів.

Я відчула, як Марк ледь помітно стиснув мою долоню, а потім випустив її. — Стратегічних планів? — він підняв брову. — Катю, ти передавала Артему наші плани?

Я поглянула на Артема, який намагався не зустрічатися зі мною поглядом. — Ну, я передавала йому список покупок: хліб, молоко і корм для кота, якого ми так і не завели, бо Артем боявся відповідальності навіть за кактус. Це вважається корпоративним шпигунством?

Один із поліцейських не витримав і коротко хмикнув у кулак. Елеонора зміряла його таким поглядом, що бідний офіцер, здається, подумки вже писав рапорт на звільнення.

— Це не жарти! — вигукнув Артем, підхоплюючись із крісла. — Вона показувала мені файли! Вона казала, що Власов — самодур і вона витисне з нього все до копійки!

Марк повільно повернувся до мене. В його очах застрибали іскри щирого сміху. — «Самодур»? Катю, я вражений. Зазвичай мене називають «крижаним соціопатом» або «фінансовим термінатором». «Самодур» — це якось... по-домашньому. Навіть трохи мило.

— Я просто хотіла додати тобі трохи колориту, — прошепотіла я, ледь стримуючи посмішку. — Щоб ти не здавався таким ідеальним.

— Марку! — голос Елеонори пролунав як удар хлистом. — Досить цього балагану. Панове, виконуйте свою роботу.

Старший офіцер нарешті відірвався від своїх черевиків і зробив крок до нас. — Пані Катерино, ми змушені просити вас прослідувати з нами для з’ясування обставин...

— Секундочку, — Марк виставив руку вперед, і в його жесті було стільки впевненості, що офіцер миттєво зупинився. — Перед тим, як ви почнете «з’ясовувати», я б хотів показати моїй дорогій матері одну річ. Мамо, ти ж пам’ятаєш Олександра? Твого чоловіка, який нібито «втік» від нас у пошуках кращої долі?

Марк дістав із папки старий блокнот і підняв його вгору. Я побачила, як обличчя Елеонори на мить стало сірим, наче вона побачила привида.

— Що це за сміття? — процідила вона, але її голос ледь помітно здригнувся.

— Це не сміття. Це «план Б», — Марк підійшов до неї ближче. — Тут детально описано, як ти фальсифікувала документи про його психічний стан, щоб усунути його від управління. І тут є імена тих самих адвокатів, які зараз стоять за твоєю спиною. Тільки тоді вони були молодими і дуже жадібними.

Адвокати за спиною Елеонори раптом почали дуже інтенсивно вивчати стелю. Здавалося, вони намагалися стати частиною інтер’єру.

— Ти нічого не доведеш, — прошепотіла Елеонора. — Цьому паперу двадцять років.

— О, я і не збираюся доводити це в суді, — Марк чарівно посміхнувся. — Я збираюся показати це інвесторам через п’ять хвилин. Як ти думаєш, американці захочуть працювати з жінкою, яка «з’їла» власного чоловіка заради акцій?

Елеонора мовчала. Артем, зрозумівши, що корабель не просто тоне, а вже на дні, почав бочком-бочком пробиратися до виходу.

— Артеме, куди ж ти? — гукнула я йому вслід. — А як же очна ставка? Як же твій зірковий час? Ти ж так старався, навіть піджак попрасував... ну, майже.

Артем не відповів. Він просто зник за дверима сходів зі швидкістю олімпійського чемпіона.

Марк повернувся до поліцейських. — Панове, я думаю, сталася жахлива помилка. Мій свідок щойно втік, а моя мати... вона просто трохи перехвилювалася через майбутню угоду. Вік, знаєте, нерви...

Офіцери перезирнулися. — Ми зрозуміли, пане Власов. Якщо претензій немає... — Жодних, — Марк кивнув. — Хіба що за витрачений час. Катю, у тебе випадково немає з собою цукерок для панів офіцерів?

— Тільки м’ятні жуйки, — я розвела руками. — Але вони дуже освіжають після спілкування з токсичними людьми.

Коли лобі нарешті спорожніло, і ми залишилися вдвох із Елеонорою, Марк підійшов до неї і тиснув блокнот їй у руки. — Забирай. Мені він не потрібен для шантажу. Мені достатньо того, що я тепер знаю правду. Ти йдеш на пенсію, мамо. Сьогодні. На зборах ти оголосиш, що передаєш мені право вирішального голосу за станом здоров’я.

Елеонора подивилася на блокнот, потім на сина. В її очах вперше з’явилося щось схоже на повагу. Страшну, холодну повагу мисливця до іншого мисливця. — Ти справді мій син, Марку. Такий же безжальний.