Розділ 9. Передсвітанковий неспокій

Ніч після виходу Артема не принесла спокою, лише змінила його відтінок. Зі стін пентхауса зникла напруга відкритої загрози, поступившись місцем важкому передчуттю великої битви. Я бачила, як Марк дивився на щоденник Олександра, і зрозуміла: зараз у його голові руйнуються цілі пласти фальшивої реальності, яку двадцять років вибудовувала його мати.

- У цьому домі є кімната, в яку я не заходив п’ятнадцять років, - раптом сказав він, не підводячи очей від блокнота. Його голос був тихим, майже позбавлений емоцій, але я почула в ньому відлуння того восьмирічного хлопчика, який ховав вовка у вентиляції. – Ходімо.

Він повів мене вглиб квартири, через довгий коридор, повз кабінет і гардеробну, до непомітних дверей у самому кінці. Марк дістав ключ, який, здавалося, завжди носив із собою, і повернув його в замку. Двері відчинилися з ледь помітним скрипом, наче протестуючи проти того, що їхній сон тривожили

Це була майстерня. Маленька кімната з великим вікном, яке зараз відбивало вогні нічного Києва. Тут пахло інакше, ніж у решті пентхауса – не дорогим шкіряним салоном чи антисептичною чистотою, а сухою деревиною, стружкою та лляною олією. На верстаку під шаром пилу лежали різці, а в кутку стояла незакінчена шафа з дивовижним різьбленням у вигляді виноградної лози.

- Вона наказала викинути все,  прошепотів Марк, проводячи рукою по запиленому верстаку. – Я сказав охороні, що сам все спаю. Але натомість просто зачинив ці двері. Я боявся заходити сюди, бо кожен запах тут нагадував мені про те, що я вважав слабкістю. А виявилося, що це була не слабкість. це була його свобода.

Я підійшла до верстака і підняла один із різців. Він ідеально ліг у руку.

- Мистецтво – це не про слабкість, Марку. Це про сміливість бути собою, коли всі навколо хочуть, щоб ти був «правильним». Твій батько був сміливішим за Елеонору. Він відмовився грати за її правилами.

Марк подивився на мене, і в його погляді я побачила те, чого не бачили ні в Олени, ні в інвесторів – справжню, болючу довіру.

- Завтра на зборах акціонерів вона спробує знищити нас обох. вона не знає, що щоденник у нас, але вона знає, що Артем провалився. Вона виставить тебе аферисткою, яка маніпулювала мною, щоб отримати доступ до активів.

- Нехай спробує, - я всміхнулася, і в моїй голові почав вимальовуватися план, гідний справжнього художника-імпресіоніста. – Елеонора Аркадіївна звикла до цифр, законів і шантажу. Ми не будемо виправдовуватися. Ми зробимо її частиною нашого плану.

Я розклала щоденник. Це не просто меблі. Це ціла концепція бренду, про який твій батько мріяв. «Живе дерево». Екологічність, ручна робота, історія в кожному предметі. Завтра ти презентуєш не просто злиття компаній. Ти оголосиш про створення нового напрямку – фонду імені Олександра Власова.

Марк нахмурився, обмірковуючи ідею.

- Вона скаже, що це збитково. Що це сентиментальна дурня.

- Вона не зможе цього сказати, якщо ти оголосиш, що перші дитячі меблі будуть передані дитячим будинкам, а фінансування піде з твоїх особистих бонусів, - я відчула, як азарт піднімається в мені хвилею. – це створить ідеальний піар-образ для американців. Вони обожнюють соціальну відповідальність. Елеонора опиниться в пастці: якщо вона виступить проти, вона виглядатиме як безсердечна бізнес-леді в очах інвесторів. А якщо підтримає – вона визнає право твого батька на існування в цій імперії.

Марк повільно підійшов до мене. Він взяв мою руку, в якій я все ще тримала різець, і обережно забрав його. Його пальці переплелися з моїми.

- Ти дивовижна, Катерино. Ти бачиш ходи там, де я бачу лише глуху стіну. Чому ти це робиш? Твоя іпотека вже фактично закрита.

Я подивилася в його очі – темні, глибокі, в яких зараз не було ні краплі сталі.

- Бо я бачила того вовка.

Ми стояла в напівтемряві майстерні, оточені запахом дерева та минулого. Повітря між нами було наелектризоване сильніше, ніж під час танцю в готелі. Марк нахилився нижче, його дихання торкнулося моїх губ. Це не було частиною контракту. Це не було блефом для Артема. Це було справжнім.

- Катю, - прошепотів він, і в цьому одному слові було більше сенсу, ніж у всіх наших попередніх діалогах.

Він поцілував мене — спочатку обережно, ніби перевіряючи, чи не розсиплеться цей момент, а потім з жадобою людини, яка занадто довго голодувала за справжніми почуттями. Я відповіла, заплутавшись пальцями в його волоссі, відчуваючи, як зникають усі страхи перед завтрашнім днем. У цю мить ми були не «директор» і «аудитор». Ми були двома вцілілими після авіакатастрофи, які нарешті знайшли берег.

Коли ми нарешті відсторонилися одне від одного, над Києвом уже почало сіріти. Передсвітанок м’яко заливав кімнату.

- Нам треба готуватися, - сказав Марк, але він не відпускав мою руку. – За чотири години почнеться засідання.

- Ми готові, - я поправила його сорочку.

Ранок настав раптово. Сніданок пройшов у діловому режимі — кава, перевірка презентації, короткі вказівки охороні. Ми виглядали як ідеальна пара бізнес-акул, коли сідали в машину. Марк був у своєму найкращому темно-синьому костюмі, я — у суворій, але елегантній сукні кольору антрациту.

Щойно ми зайшли в лобі офісного центру, до Марка підбіг начальник охорони. Його обличчя було блідим.