Розділ 6.Нічна варта: Коли злітають маски

Розділ 6.Нічна варта: Коли злітають маски

Дорога з «Гранд-Отелю» до пентхауса в густій, майже фізично відчутній тиші. За вікном травневий Київ раптом вибухнув нічною грозою. Важкі краплі дощу з силою розбивалися об лобове скло автівки, змиваючи залишки блискучого свята. Я дивилася на вогні міста, що розпливалися в неонові плями, і відчувала, як усередині мене все вигоріло до попелу.

Марк сидів поруч, нерухомий, як статуя. Його пальці все ще стискали той самий конверт, а на щелепах гуляли жовна. Коли машина нарешті заїхала в підземний паркінг, він просто кинув коротке: «Виходь».

Ми піднялися ліфтом у мовчанні, яке тиснуло на вуха. Щойно двері пентхауса зачинилися за нами, я не витримала.

- Ви знали, Марку? – мій голос прозвучав хрипко, зриваючись на шепіт. – Олена сказала, що ви знали про Артема ще пів року тому. Ви бачили, як я закладаю мамині прикраси в ломбард, як я шукаю третю підробітку…і ви просто чекали?

Марк повільно зняв піджак і кинув його на шкіряний диван. Він підійшов до бару, дістав пляшку з віскі й налив собі рівно на два пальці. Тільки після першого ковтка він обернувся. Його очі в напівтемряві вітальні здавалися двома чорними дірами.

- Я знав про борг, - відповів він спокійно, і ця спокійність вдарила мене сильніше за крик. – Але не знав про масштаби афери. Моя служба безпеки доповіла про «фінансові труднощі перспективної співробітниці». Я спостерігав. У бізнесі, Катерино, не допомагають тому, хто не хоче рятуватися сам. Я чекав, поки ти дійдеш до межі, де твій талант і твій відчай стануть ідеальним паливом для моєї мети.

- Ви – чудовисько, - я зробила крок назад, натрапивши спиною на холодну стіну. – Ви зважували моє горе на аптечних терезах, щоб вигідно його купити.

- Можливо, - він поставив склянку на стіл і підійшов ближче. Його парфум змішався із запахом озону, що проникав крізь прочинене вікно. – Але я – те чудовисько, яке закрило твої рахунки. А Артем – це паразит, який збирається випити з тебе залишки життя. Ти хочеш плакати над моєю жорстокістю чи хочеш, щоб я його знищив? Вибирай швидко, бо в нас немає часу на моральні дилеми.

Я заплющила очі. Перед очима знову постала фотографія. Артем…Його солодкий голос, обіцянки про власний будиночок, а потім холодні очі клерка в банку і моє усвідомлення, що я винна мільйони за повітря.

- Я хочу, щоб він зник, - прошепотіла я, розплющуючи очі. Тепер у них не було сліз. Тільки суха, випалена лють. – Я хочу, щоб він відчув хоча б десяту частку того жаху, який я переживала щоночі.

Марк кивнув. Ця відповідь його задовольнила.

- Сідай. Нам потрібно відновити ланцюжок. Хто допомагав йому в банку? Хто готував документи? Твій Артем – дрібний шахрай, він не зміг би провернути це без спільників у системі.

Я сіла за стіл, але замість паперів витягнула свій блокнот і вугільний олівець. Мої руки все ще тремтіли, але щойно грифель торкнувся паперу, в мені прокинувся інший інстинкт. Я почала малювати.

Це був просто портрет. Я вимальовувала його хижу посмішку, специфічний прищур очей, коли він брехав, шрам на лівій брові, про який він ніколи не розповідав. Марк стояв поруч, спершись на стіл, і спостерігав за кожним моїм рухом.

- Ти бачиш деталі, які пропускають камери спостереження, - промовив він, і в голосі вперше прозвучало щось схоже на справжнє захоплення. – Цей вираз обличчя…це ознака нарцистичного розладу. Він вважає себе невловимим.

- Він вважає себе розумнішим за всіх, - додала я, затінюючи вилиці на малюнку. – Його друг, Ігор, працював у кредитному відділі «Прайм-Банку». Саме він приніс папери додому, сказавши, що це «програма для молодих сімей». Я була засліплена коханням, Марку. Я бачила не документи, а фіранки в нашій вітальні.

- Кохання – це найдорожча галюцинація, яку може дозволити собі людина, - Марк провів пальцем по краю мого малюнка. Його дотик був майже невагомий, але я зригнулася. – Більше ти не будеш галюцинувати. Моя команда знайде цього Ігоря до ранку. Ми розмотаємо цей клубок так швидко, що твій Артем не встигне навіть доїхати до твого Ірпеня.

Ми провели за цим столом дві години. Я малювала схеми, згадувала імена, дати, дивні дзвінки, які тоді здавалися випадковими. Марк робив нотатки у своєму телефоні, періодично відправляючи короткі повідомлення. Між нами почала виникати дивна, майже професійна близькість. Ми були як двоє спільників, що готують ідеальне пограбування…або ідеальну помсту.

Близько другої години ночі, коли гроза за вікном перетворилася на втомлений дощ, у двері пентхауса пролунав різкий, вимогливий дзвінок.

Я підхопилася, олівець випав із рук, залишаючи слід на мармурі. – Це він? – мій голос зірвався. – Він прийшов?

Марк нахмурився. Він не чекав гостей. Він підійшов до монітора домофона, і його обличчя знову перетворилося на крижану маску. – Гірше. Це Олена.

Він відчинив двері, і в квартиру влетіла Олена, мокра від дощу, але все ж така бездоганна у своєму гніві. Вона навіть не глянула на мене – її погляд був прикутий до Марка.

- Ти збожеволів? – крикнула вона, кидаючи на стіл сумочку. – Я бачила той конверт у готелі! Я знаю, що цей Артем збирається зробити. Якщо він заговорить, угода з американцями розсиплеться як картковий будинок. Вони не інвестують у компанії, де дружина власника – головна героїня кримінальних хроні про фінансові махінації!