Розділ 5. Вечеря в «Гранд-Отелі»: Танці на склі

«Гранд-Отель» зустрів нас важким духом розкоші, який неможливо сплутати ні з чим. Це був запах старої респектабельності, змішаний із ароматом найдорожчого тютюну, селективних парфумів та ледь помітною ноткою озон від кондиціонерів. Кришталеві люстр під високою стелею розсипали мільйони іскор, які відбивалися в дзеркалах та лакованому взутті чоловіків, що почувалися тут господарями життя.

Я відчувала, як рука Марка, що міцно тримала мою під лікоть, передає мені свою впевненість, але моє власне серце калатало десь у горлі, заважаючи зробити повноцінний вдих. Сукня від Жанни тепер здавалася не просто одягом, а тонкою плівкою, що ледь захищала мене від сотень оцінюючих, майже рентгенівський поглядів.

- Пам’ятай, - нахилився до мого вуха Марк, і його гаряче дихання змусило волоски на моїй шиї піднятися. – Ти не просто Катерина Андріївна, аудитор із середньої ланки. Ти – частина моєї репутації. Дивись на них так, ніби ти вже знаєш суму їхніх податкових відрахувань, і вона тебе зовсім не вразила. Світ капіталу поважає тільки силу та зверхність. Посміхайся, але не давай їм приводу подумати, що ти тут випадково.

Я ледь помітно всміхнулася. Ця порада була чисто «власовська» - сухою, практичною і водночас безжальною.

Ми пройшли до центральної зали, де вже зібралася верхівка фінансового світу. У центрі, немов королева-мати в оточенні вірних васалів, стояла Елеонора Аркадіївна. На ній був чорний оксамит, який робив її шкіру майже прозорою, а погляд – ще гострішим. Поруч із нею я помітила молоду жінку, яка миттєво прикувала мою увагу своєю бездоганною, майже холодною красою.

Це була Олена. Донька головного акціонера банку, через який проходили всі операції холдингу. Вона була втіленням "тихої розкоші": сукня кольору «шампань», жодних кричущих прикрас, лише годинник на тонкому зап’ясті та погляд людини, яка звикла, що двері відчиняються перед нею самі.

- Марку, любий! – Елеонора розпростерла руки для формальних обіймів, але її очі залишалися нерухомими, як у сфінкса. – Ми якраз обговорювали з Оленою твої останні успіхи. Вона в захваті від квартальних показників, але дуже заінтригована твоїм…несподіваним вибором супутниці.

Олена повільно обернулася до нас. Її посмішка була ідеально відрепетируваною, але в кутиках очей ховалася крижана цікавість.   

- Тож це та сама леді, яка змусила найзапеклішого прагматика міста капітулювати? – її голос був мелодійним, але в ньому відчувалася сталь. – Катю, приємно познайомитися. Марк казав, що ви – майстер цифр. Але дивлячись на вас у цьому освітленні, я б скоріше подумала про галерею. Така…художня тендітність. Ви впевнені, що витримаєте тиск нашого світу?

- Мистецтво вчить витримувати будь-який тиск, Олено, - спокійно відповів Марк, притягуючи мене ближче до себе. – Бо за кожною лінією стоїть воля автора. У Катерини її більше, ніж у всього вашого правління разом взятого.

- О,так, - підхопила Елеонора, роблячи ковток шампанського. – Вона сьогодні намагалася переконати мене, що в поламаних дерев’яшках більше життя, ніж у класичному мистецтві. У дівчинки дуже специфічний смак. Сподіваюся, Марку, це не поширюється на твої стратегії ризиків.

  Навколо нас почали збиратися люди. Я відчувала себе екзотичною рибою в акваріумі, де кожен намагається постукати по склу пальцем. Розмови про акції, крипту та злиття активів гули у вухах. Я підтримувала бесіду, використовуючи свій досвід, і бачила, як зверхність в очах деяких інвесторів змінюється обережною повагою. Я знала справжню ціну їхніх компаній краще, ніж вони самі.

Однак Олена не збиралася відступати. Коли Марка відкликав один із партнерів для термінової розмови, вона опинилася поруч зі мною біля високого столу з напоями.

- Знаєте, Катю, - промовила вона, розглядаючи мій діамант на пальці з такою байдужістю, ніби це був камінчик з бруківки. – Марк – не дуже практична людина. Він нічого не робить заради «іскор» чи «натхнення». Ви справді вірите, що він закрив ваші борги через раптовий спалах почуттів?

Я завмерла зі склянкою води в руці. Холод мармуру під підборами раптом став нестерпним. Звідки вона знала?

- У кожного свій спосіб виражати ставлення, Олено.

- Ставлення? – вона тихо розсміялася. – Марк не має серця, він має цілі. Ви для нього – лише ідеальний фасад для угоди з іноземцями. Їм подобаються історії про інтелектуальних «попелюшок». Ви – його маркетинговий хід, який він прорахував до дрібниць. Але будьте обережні. Коли папери будуть підписані, термін придатності вашої ролі може закінчитися швидше, ніж ви думаєте. До речі…ви знаєте, що він знав про вашого колишнього, Артема, ще пів року тому? Він просто спостерігав, як ви тонете, чекаючи моменту, коли ви станете достатньо відчайдушною, щоб погодитися на його умови.

Земля під моїми ногами хитнулася. Пів року? Марк бачив, як я продаю останні речі, як плачу над квитанціями, як засинаю над звітами від виснаження…і просто чекав? Складав ціну моєму розпачу?

- Катерино? – голос Марка розірвав отруйне павутиння слів Олени. Він повернувся, і його погляд миттєво зафіксував мою блідість. – Оркестр починає грати. Думаю, нам час показати, що ми навчилися працювати в парі.

Він не запитав. Він просто взяв мою руку – владно і міцно – і повів до центру зали. Музика почала наповнювати простір – велична, стрімка, тривожна.

Ми стали в позицію. Його рука на моїй талі відчувалася як розпечене залізо. Ми почали кружляти. Весь цей пафосний зал перетворився на розмиті плями золота та чорного оксамиту.