Розділ 4. Візит Залізної Леді

Ранок п’ятниці почався не з кави, а з візиту стилістки, яку прислав Марк. Жінка на ім’я Жанна рухалася мов відточений механізм, розкладаючи на моєму ліжку сукні, вартість яких дорівнювала кільком моїм зарплатам. Я дивилася на шовкові та кашемірові витвори мистецтва і відчувала легку нудоту. Ще тиждень тому я б раділа новим джинсам зі знижкою, а сьогодні мене загортали в «колір пильної троянди», за який можна було б закрити кілька місячних платежів моєї іпотеки.

- Марк Олександрович наказав: мінімум макіяжу, максимум породи, - кинула Жанна, розчісуючи моє волосся так енергійно, ніби намагаючись вибити з моєї голови всі думки про втечу. – Його мати, Елеонора Аркадіївна, ненавидить надмірність. Вона бачить фальш швидше, ніж ви встигнете сказати «добрий день». Для неї жінка – це або діамант чистої води, або пляшка з переходу. Третього не дано.

Я мовчала, розглядаючи свої руки. Жанна намагалася приховати сліди акрилу під ідеальним манікюром, але я знала, що фарба в’їлася глибше – під шкіру, в саму суть. Коли вона нарешті пішла, я залишилася в кімнаті одна. Сукня-футляр сиділа бездоганно, але вона так сильно стискала мені груди, що кожен вдих здавався перемогою над тканиною.

Я вийшла у вітальню, сподіваючись знайти склянку води, щоб вгамувати тремтіння в руках, але завмерла на порозі. Марк стояв біля вікна, а навпроти нього в кріслі сиділа жінка, від якої віяло холодом навіть на відстані десяти кроків. Елеонора Аркадіївна Власова. Її сиве волосся було покладене в бездоганну зачіску, а на шиї виблискувала нитка перлів, які здавалися теплішими за її погляд.

- Отже, це і є та сама «несподівана муза»? – промовила вона, не підводячись. Її голос був низьким і оксамитовим, як у акторки старого кіно. – Підійди ближче, дитино. Марк каже, що ти аудитор, але з душею Рафаеля. Рідкісне поєднання. Зазвичай у бухгалтерії душі відмирають першими, залишаючи лише навички додавання та віднімання.

Я зробила крок вперед, відчуваючи, як тонкі підбори врізаються в мармур.

- Доброго дня, Елеоноро Аркадіївно. Я Катерина.

Вона зміряла мене поглядом від туфель до зачіски. У її очах читалося розчарування професіонала, який очікував побачити шедевр світового рівня, а побачив лише непогану копію з провінційної галереї.

- Катерино…- вона смакувала моє ім’я, ніби перевіряла його на справжність. – Марк згадував ваш «пленер». Вибачте мою прямоту, але я людина, що присвятила життя вивченню високого мистецтва та кураторству міжнародних фондів, я скептично ставлюся до сучасних аматорів. Що саме ви пишете? Побутовий реалізм чи, боронь Боже, абстракцію, якою зараз прийнято прикривати повну відсутність техніки та таланту? Знаєте, зараз кожен, хто вткнув пензель у відро з фарбою, називає себе Поллоком.

Я відчула, як у мені прокидається професійна гордість, змішана з дитячою впертістю. Марк стояв поруч, засунувши руки в кишені штанів. Він не допомагав. Він спостерігав, як я виплутуюся з тенет його матері.

- Я пишу те, що бачу, коли заплющую очі, - відповіла я, вирівнюючи спину. – Але якщо говоримо про техніку, то віддаю перевагу олії. Вона важка, примхлива, але вона дозволяє нашаровувати смисли. І так, вона дозволяє виправляти помилки, на відміну від життя, де кожна лінія – остаточна.

Елеонора ледь помітно підняла брову.

- Олія? Старомодно. А як ви ставитеся до неоекспресіонізму? Чи вважаєте ви, що емоція має право руйнувати форму? – вона примружилася, готуючи пастку. – Чи, можливо, ви з тих, хто вважає, що малювати потрібно лише «красиво»?

- Я вважаю, що форма без емоції – це креслення, а емоція без форми – це істерика, - мій голос прозвучав напрочуд твердо. – Мистецтво народжується там, де вони зустрічаються і починають боротися одне з одним. Як у вашого улюбленого Караваджо – світло не існує без темряви, яка намагається його поглинути.

Цей раунд залишився за мною. Елеонора на мить замовкла, переварюючи мою відповідь. Але її погляд раптом перемістився на полицю, де серед ідеально вишикуваних томів з економіки стояв той самий дерев’яний вовк. Її обличчя спотворилося від неприхованої огиди.

- Марку, я ж просила тебе прибрати це жахіття! – вона вказала на фігурку довгим доглянутим пальцем із бездоганним манікюром. – Твій батько завжди мав пристрасть до непотребу, але тримати цей шматок трухлявого дерева в пентхаус за мільйони…це просто естетична неповага до простору. Твій батько не мав ні краплі смаку, ні краплі ділової хватки, і ця статуетка – все, що потрібно знати про його так званий «талант». Це сміття, Марку. Винеси його нарешті.

Я побачила, як Марк зціпив зуби так, що на його щелепах заграли жовна. Він нічого не відповів – роками відточена звичка підкорятися матері тримала його в лещатах. Але я побачила, як його пальці в кишенях стиснулися в кулаки, проступаючи крізь тканину дорогих штанів. Ця статуетка не була просто річчю. Вона була його останньою лінією оборони.

- А мені здається, що вовк чудовий, - раптом почула я власний голос. У кімнаті стало так тихо, що я почула власне серцебиття.

Елеонора повільно, дуже повільно обернулася до мене. Її погляд став крижаним.

- І чого ж у ньому чудового, дозволь спитати? – промовила вона тоном, яким зазвичай оголошують смертельний вирок.

- Життя, - я підійшла до полиці й, ігноруючи застережливий погляд Марка, взяла вовка в руки. Дерево було теплим і шорстким. – Подивіться на ці зрізи. Людина, яка це робила, не просто різала дерево. Вона боролася з матеріалом, вона вкладала в кожну тріщину свій біль і свою надію. Обламане вухо – це не дефект. Це шрам, який робить його справжнім. Бездоганні речі нудні, Елеоноро Аркадіївно. Вони не мають історії, їх неможливо любити – ними можна тільки милуватися через скло. А в цього вовка є серце. І воно б’ється сильніше, ніж увесь цей мармур навколо.