Розділ 2. Чемодан з акрилом у скляному замку

Пентхаус Марка Власова на тридцятому поверсі виглядав як маніфест абсолютного порядку. Скляні стіни відкривали панораму на нічне місто, яке знизу здавалося розсипом діаманті, але всередині панувала крижана тиша. Жодної зайвої деталі. Жодної сімейної фотографії чи хоча б забутої на столі чашки.

Я стояла в холі, міцно стискаючи ручку своєї старої валізи. На моєму пальці важким тягарем висіла каблучка – символ моєї нової ролі, за чку було заплачено занадто високу ціну.

- Ваша кімната ліворуч, - почула я голос Марка. Він уже встиг зняти піджак і тепер розстібав верхні ґудзики сорочки, не дивлячись у мій бік. – Там є все необхідне. Завтра о сьомій ранку сніданок із моїм адвокатом. Будьте готові.

Я зробила крок вперед, і звук моїх підборів об мармур здався пострілом.

- Звідки ви дізналися? – мій голос тремтів, але я не могла більше мовчати. – Про кредит. Про…нього.

Марк нарешті підвів погляд. У його очах не було співчуття – лише сухий розрахунок.

- Коли я інвестую в проект, Катерино, я вивчаю всі ризики. А ви зараз – мій найризикованіший проект. Артем…здається, так звали вашого колишнього? – він вимовив це ім’я з легкою відразою.- Виявився напрочуд передбачуваним. Класична схема: знайти дівчину з великим серцем і ще більшою офіційною зарплатою. Повісити на неї споживчий кредит під захмарні відсотки, оформити нерухомість на себе і зникнути в обіймах іншої.

Слова Марка різали без ножа. Я знову відчула ту задушливу безпорадність, яка накрила мене два роки тому, коли я зрозуміла, що «наше сімейне гніздо» - це лише чужі стіни, за які я маю платити ще вісім років.

- Ви працюєте по чотирнадцять годин на добу не тому, що любите аудит, - вів далі Марк, повільно підходячи ближче. Його парфум пахнув кедром і холодним металом. – Ви працюєте, щоб ваші батьки не знали, що їхня донька ледве зводить кінці з кінцями, виплачуючи борг за повітря. І щоб у вас не відібрали той крихітний будиночок, який ви все ж наважилися взяти для себе.

- Ви не маєте права копирсатися в моєму минулому, прошепотіла я, відчуваючи, як до очей підступають сльози люті.

- У мене є право на все, під чим стоїть ваш підпис, -  він зупинився в кроці від мене. – Я купив вашу лояльність, Катерино. Тепер ви не «жертва афериста». Ви – майбутня пані Власова. І жодна гривня вашого боргу більше не має вас турбувати. Я закрив усі ваші рахунки сьогодні ввечері.

- Я заклякла. Закрив? Це було звільненням, про яке я мріяла щоночі, але чомусь зараз воно відчувалося як нові, ще міцніші кайдани.

- Тепер ви належите мені, - додав він так тихо, що я ледве почула. – Тільки мені. І ви малюватимете лише те, що я дозволю.

Я подивилася на свою валізу. Там, серед светрів, ховався набір пензлів. «Це ми ще побачимо», - подумала я, вирівнюючи спину. Якщо він думає, що купив мою душу разом із моїми боргами, він дуже помиляється.

Слова про закриті рахунки мали б прозвучати як небесна музика, як звільнення від важких кайданів, що в’їлися в шкіру за останні два роки. Але замість полегшення я відчула холодний липкий страх. Марк Олександрович Власов не був благодійником. Він був інвестором, а кожен цент, вкладений ним, мав приносити дивіденди.

- Ви…закрили мої борги? – перепитала я, відчуваючи, як німіють кінчики пальців. – Без моєї згоди? Без жодного обговорення?

- Обговорення – це прерогатива рівних партнерів, Катерино, - він розвернувся і попрямував до панорамного вікна, за яким мерехтіли вогні нічного Києва. – А ми з вами уклали угоду про купівлю-продаж вашого часу та лояльності. Мені не потрібна дружина, яка здригається від кожного дзвінка з незнайомого номера, очікуючи колекторів. Мені потрібен ваш спокій, зосереджений вигляд. Ваші борги були шумом у моїй системі. Я просто видалив цей шум.

Я дивилася на його широку спину, обтягнуту дорогою тканиною сорочки. У цей момент він нагадав мені одну з античних статуй – ідеально витесану, прекрасну, але абсолютно позбавлену серця.

- Ви видалили не шум, Марку Олександровичу. Ви видалили мою єдину можливість бути незалежною від вас, - прошепотіла я, підхоплюючи валізу. - Тепер я винна не банку, а вам. А ви набагато небезпечніший кредитор.

Він не відповів, лише ледь помітно кивнув у бік коридору, даючи зрозуміти, що аудієнцію закінчено.

Моя нова кімната виявилася просторою, але такою ж безнадійно порожньою, як і весь пентхаус. Стіни кольору «яєчної шкарлупи», величезне ліжко з ідеально заправленою білосніжною білизною і запах…чистого озону. Тут не пахло життям. Тут пахло готелем преміям-класу, де ніхто не затримується довше, ніж на ніч.

Я опустила валізу на підлогу. Клацання замків здалося надто гучним у цій тиші. Почала розкладати речі: кілька випраних до ідеальної чистоти блузок, улюблені джинси, які мама називала «занадто вільними», і – на самому дні – те, що я берегла як зіницю ока. Мій старий шкіряний пенал з пензлями. Деякі з них були ще з часів худобки – з облупленою фарбою на ручках, просякнуті запахом олії та розчинника.

Витягнувши один із пензлів – тонку «білку» для дрібних деталей – я підійшла до вікна. Висота паморочила голову. Здавалося, я в літаку, який завис над світом. Там, десь далеко, залишився Ірпінь, де батьки зараз, мабуть, п’ють чай, не підозрюючи, що їхня донька щойно продала свій наступний рік за спокій їхньої старості.