Розділ 1. Економіка нелюбові

Розрахункова таблиця на моніторі розпливалася перед очима сірим маревом. Кожна цифра в ній здавалася мені маленькою кліткою, куди я добровільно замкнула себе чотири роки тому, коли отримала диплом економіста за наполяганням батьків. «Стабільність, Катю, - казала мама, - малювання на хліб не намажеш».

Тепер я мала і хліб, і масло, і навіть дорогий кавовий апарат у коридорі офісу «Гранд-Холдинг», але всередині було порожньо, як у порожньому тубусі для ватману.

- Катерино Андріївно, Марк Олександрович, чекає на вас. Зараз же, - голос секретарки вирвав мене з роздумів.

Я здригнулася. Марк Олександрович Власов був людиною-алгоритмом. Жодної зайвої емоції, жодної зім’ятої складки на сорочці. Його побоювалися всі – від кур’єрів до заступників. Коли він кликав до себе «зараз же», це зазвичай означало або грандіозну премію, або швидку депортацію з компанії.

Поправивши піджак, я глибоко вдихнула і рушила до масивних дубових дверей. У моїй уяві я зараз малювала б ескіз сукні для балу, але реальність вимагала тримати в руках теку з фінансовим звітом.

У кабінеті пахло дорогим деревом і холодом кондиціонера. Марк навіть не підвів голови від паперів.

- Сідайте, Катерино, - коротко кинув він, вказуючи на крісло навпроти.

-У мене до вас є ділова пропозиція. Вона не стосується вашого звіту по аудиту.

Він нарешті підвів погляд. Його очі кольору графіту дивилися на мене так, ніби він сканував штрих-код на моєму лобі. Перед ним на столі лежав документ, але це не був звіт. Це був контракт.

- Мені потрібна дружина на наступні дванадцять місяців, промовив він так буденно, ніби замовляв доставку води в офіс. – І я вирішив, що ви – ідеальна кандидатура.

Я завмерла, забувши як дихати. В голові пронеслася божевільна думка: можливо, я випадково вдихнула забагато парів акрилу, коли вчора потайки від усіх малювала до другої ночі? Бо почуте не вкладалося в логіку звичайного робочого вівторка.

- Пробачте?  - перепитала я, сподіваючись, що це якась специфічна фінансова метафора, якої не вчили в університеті. – Ви сказали «дружина»? Ви маєте на увазі… помічниця з розширеними обов’язками?

Марк Олександрович відкинувся на спинку крісла. Його погляд перемістився на мої пальці, якими я нервово стискала край піджака. Я вчасно згадала, що на вказівному пальці залишилася ледь помітна плямка від синьої фарби «ультрамарин» - мій маленький бунт проти офісного дрескоду. Я швидко сховала руки під стіл.

- Я маю на увазі те, що сказав, Катерино. Офіційний шлюб. Спільне проживання під спалахами камер. Виходи у світ. На дванадцять місяців.

Він підсуну документ. Це був не просто контракт – це був розписаний по пунктах план мого життя на наступний рік.

- Чому я? – мій голос прозвучав вище, ніж зазвичай. – У вас у приймальні черга з моделей, які мріють про ваше прізвище. А я…я просто аудитор з другого відділу.

- Саме тому, - він ледь помітно всміхнувся кутиками вуст, але очі залишалися холодними. – Мені не потрібна модель, за якою тягнеться шлейф пліток. Мені потрібна жінка з бездоганною репутацією, вищою економічною освітою і… - він зробив коротку паузу, - без зайвих амбіцій у світському житті. Ви тиха, виконавча і, судячи з ваших звітів, дуже терпляча.

«Тиха і виконавча». Ці слова вдарили болючіше, ніж догана. Він бачив лише сіру мишку в суворому футлярі, навіть не підозрюючи, що в моїй сумочці лежить блокнот з ескізами, де він сам зображений у вигляді похмурого горгульї на даху хмарочоса.

- А якщо я відмовлюся? – запитала я, відчуваючи, як серце калатає десь у горлі.

- Ви вільна людина, Катерино. Але я знаю про вашу іпотеку в Ірпені, про те, що ви допомагаєте батькам, і про те, що ваша посада зараз…скажімо так, підпитанням через скорочення штату.

Він зробив наголос на останньому слові. Це був не просто бізнес – це був шантаж у дуже дорогій обгортці.

- Сума в кінці контракту дозволить вам не лише закрити всі борги, а й, можливо, нарешті зайнятися тим, що ви так старанно приховуєте, - він кивнув на мою руку, ту саму, з плямкою фарби. – Купите собі власну майстерню. Десь далеко від цифр та графіків.

Я зригнулася. Він знав. Цей чоловік знав про мене все.

Я вийшла з кабінету Марка, не відчуваючи під собою підлоги. Секретарка щось запитала, але її голос здавався звуком з-під води. У пальцях я стискала теку з контрактом – п’ятьма аркушами паперу, які щойно перекреслили моє зрозуміле, хоч і нудне майбутнє.

Повернувшись до свого столу у «open space», я завмерла. Навколо кипіло звичне офісне життя: клацали клавіатури, хтось обговорював звіт по ПДВ, каво машина в коридорі видавала своє фірмове шипіння. Все було як завжди, але для мене стіни офісу раптом стали прозорими.

Я опустилася в крісло і відкрила свій нижній ящик. Там, під купою податкових кодексів, лежав мій старий альбом. Я провела пальцями по обкладинці.

«Власна майстерня», - пролунав у голові його голос. Марк знав, куди бити. Він запропонував мені свободу, ціна якої – свобода. Парадокс, вартий  найкращих філософів.

Я розгорнула контракт на останній сторінці. Сума винагороди за рік «роботи дружиною» була такою, що я могла б не лише закрити іпотеку, а й поїхати на відпочинок до Італії. Назавжди забути про Excel. Більше ніколи не рахувати чужі прибутки.