Глава 61. Олесь

Наступні дні були цілком повні щастя. Я почувався коханим, старався бути люблячим і дбайливим, а від того ще більше насолоджувався нашими стосунками, кожною миттю з Ірою. Навіть уявити не міг, що така випадкова зустріч могла подарувати мені довгоочікувану сім'ю. Зараз навіть страшно уявити, що все могло скластися інакше.

Нашу квартиру все ще готували до переїзду, однак життя в готелі теж було доволі цікавим досвідом. Ми часто замовляли доставку їжі в номер, вмикали романтичні комедії і валялися на дивані, або ж навпаки гуляли, чи влаштовували романтичну вечерю... Що б ми не робили, разом нам було чудово.

Сьогодні в передчутті ще одного прекрасного вечора, я повертався додому. Однак, на мене чекала розмова, до якої я не був готовим.

— Лесику, сьогодні телефонувала бабуся, — промовила Іра майже одразу, як я увійшов.

— І що ж? — зітхаю. Мені все ще болить її вчинок. Не можу ні зрозуміти, ні пробачити. Надто важко взагалі усвідомити, що жінка, яка виховувала мене грьобаним джентльменом, вчила бути добрим і співчутливим, так легко могла позбутися моєї дитини. Не важливо, що все обійшлося. Бо ж якби на місті Іри була інша, непоправне могло б статися. Як мені таке забути? Це йшло в розріз з усім, в що я вірив.

— Сьогодні родинний вечір. Вона спекла пиріг і просить нас...

— Можеш не продовжувати, — я невдоволено мружуся. — Навіть чути не хочу.

— Але, Лесику, вона ж твоя бабуся.

— Більше нема в мене бабусі, — відрубав я, аж дрижаки тілом пробігли. Хоч і в серцях, але всеодно було важко це вимовити. Проте це саме те, що я зараз відчуваю.

— Це страшні слова, не кажи так, — нахмурилася дівчина. — От в мене нема бабусі, вона померла, коли мені було п'ятнадцять. А в тебе є. Хоч вона й не свята, зате виховала тебе.

— Досить, Іро. Я не піду до неї на пиріг і тобі теж не варто з нею спілкуватися.

Певно, я був достатньо чітким, щоб вона припинила врешті свої спроби. 

— І скільки ти думаєш ображатися? — зітхає Іра. Я мовчу. І сам не знаю, скільки.

Найближчими днями вона ще намагається кілька разів завести цю тему, але моя відповідь залишається все тією ж.

А тим часом справи з заселенням у квартиру йдуть до завершення. Врешті настає день, коли ми переїжджаємо. Завдяки допомозі працівниць, наші речі вже лежать на місцях. Все, що залишається — святкувати новосілля.

Іра виглядає неймовірно щасливою. Немов метелик, вона пурхає з кімнати в кімнату і щебече про те, як гарно нам тут житиметься. А я ж готуюся до найважливішої події в нашому житті.

На сучасній модній кухні беру келихи. В один опускаю обручку, куплену завчасно, і пелюстки троянд, які теж довелося підготувати наперед. В інший наливаю вино. Сподіваюся, мені таки буде що відсвяткувати. 

Знаходжу дівчину в вітальні. Вона стоїть перед вікном і милується краєвидом. Підходжу до неї зі спини і ніжно обіймаю, пропонуючи їй келих з обручкою.

— Відсвяткуємо? — шепочу на її вушко.

— Але ж мені не можна, — за звичкою каже вона, а вже тоді опускає очі до незвичного напою. Вражено зойкає і повертається до мене, а я знизую плечима:

— Ще й як можна.

— Що це? — питає вона, здивовано розглядаючи оксамитову коробочку, що видніється в келиху. Я схиляю посудину, щоб на долоню впала малесенька скринька, а тоді відкриваю її. Іра затамовує подих, а я ніжно питаю:

— Кохана, ти вийдеш за мене?

— Так... — шепоче вона, а тоді багато разів повторює: — Так, так, так, так!

Я одягаю на її пальчик обручку, а тоді палко цілую вуста. Цей вечір здається вже ідеальним.

— Ти зробила мене таким щасливим! Проси, що забажаєш натомість! — шепочу на її вушко.

— Одне бажання таки є, — хитро усміхається вона, а за мить я чую дзвінок у двері. — Саме вчасно! — радіє дівчина.

— Хто там? — дивуюся.

— Мої гості. Я прошу тебе бути з ними чемним, — вона підморгує і йде відкривати. 

А за хвилину я чую знайомі голоси. У вітальню заходять бабуся та дідусь. В них квіти і бабусин знаменитий торт.

— Яке ж новосілля без найрідніших, — коментує Іра. — Ти подарував мені сім'ю, а я поверну тобі твою. Годі вже, Лесику. Заради мене, пробач Ольгу Степанівну. Я пробачила.

Я зітхнув. Бабуся виглядала щирою, в неї на очах блищали сльози.

— Пробачте, дітки, — прошепотіла вона. — Я щодня себе картаю. Я винна. Така винна, Лесику. Без тебе мені й життя не миле. Дозволь знову дбати про тебе, Ірочку і маленьке...

Дідусь обіймав бабцю за плечі, а в неї тремтіли руки. Кохана підійшла до мене і благально зиркнула в очі. Я всміхнувся. На душі стало так хороше.

— Проходьте. Ласкаво просимо.