Глава 60. Олесь

Відкладати розмову не бачу сенсу, тож майже з порогу питаю в дівчини:

— Нічого мені більше не хочеш розповісти? — пильно дивлюся в її очі.

— Про що саме? Ми їздили з Соломією до мого колишнього, забрати деякі речі… — схоже, вона зовсім не розуміє, про що я.

— До біса твого колишнього. Я не не про нього! — а я не витримую. Мені більше нема сенсу ходити околясами. Маю все взнати тут і зараз. Ні на секунду не відкладатиму.

Іра трохи злякано на мене поглядає.

— Телефонувала твоя бабуся. Ти про це питаєш?

Згадки про бабусю хвилюють. А раптом вона знову діставала Іру? Раптом дитині щось загрожує? Це трохи охолоджує мене.

— Що вона хотіла?

— Вибачалася. Хоче все налагодити, — дівчина сідає поруч зі мною і торкається моєї руки своєю. — Вона говорила так щиро, що мені дуже прикро. Вона справді хоче повернути тебе. Певно, зрозуміла свої помилки. Їй треба дати шанс.

Я усміхаюся і торкаюся щоки дівчини долонею. Дивовижно, що вона готова все пробачити. Але я поки не готовий. Те, що зробила бабця, для мене рівнозначно зраді. А зради я не пробачую.

— Я не хочу говорити про бабусю. Не можна закрити очі на те, що вона намагалася зробити. Але я хотів поговорити про інше. Ти щось від мене приховуєш? Лише чесно...

Її очі висловлюють нерозуміння. Іра знизує плечима.

— Ти все про мене знаєш... Не треба загадок. Питай, що тебе цікавить і я відповім. Не можу здогадуватися, що в тебе на думці.

— Артем, — чітко кажу я. Іра хмикає.

— Що він вже вигадав?

— Сказав мені сьогодні, що ви таємно спілкуєтеся. Ніби то він думав, що ми розійшлися... — слідкую за її реакцією. Вона не змушує себе чекати.

— От придурок! — в серцях випалює вона і підстрибує на ноги.

— Хто? — для чогось перепитую я.

— Взагалі він. Але якщо ти повірив, то і ти теж! — вигукує. — Ти ж не повірив?

— Не повірив. Але я бачив вас разом. Ти не сказала, що ви бачилися.

— Чорт, та коли ти міг таке бачити? Ми не зустрічалися, Олесю! — вигукнула вона. Я склав руки перед собою. Помічаю, що завжди так роблю, коли стараюся зловити брехню. А вона плеснула себе долонею по чолі. — А, ти про ту зустріч, коли ми квартири йшли дивитися? Я й забула вже. Тоді вся та історія з бабусею...

— Так, тоді я вас і бачив, — погодився я.

— Я чекала на тебе. Він несподівано підійшов. Відвісив парочку пошлих компліментів. Я не відповідала. От він і пішов. 

— Чому не розповіла мені?

— Була тема важливіша, — вона зітхнула, а тоді підозріло на мене скосилася: — Ти ревнуєш, чи що?

— А є причина? — дивлюся на неї. Вона всміхається.

— Звісно, нема, — тоді сідає поруч і міцно обіймає: — Дурник мій. Мені ніхто крім тебе не потрібен.

Чомусь почути це дуже приємно. Я міцно обіймаю її і усвідомлюю, що справді люблю. Це несподівано і до біса приємно.

— Хочеш доведу, що між мною і Артемом нічого нема?

— Не треба. Я тобі вірю, — всміхаюся.

— А я хочу. Дай телефон, — просить. Я даю. А вона шукає в списку контактів номер Артема, а тоді телефонує йому зі свого. Ставить гучномовець. За мить я вже слухаю їх розмову.

— Хто це? — питає друг.

— Іра, — каже дівчина. — Олеся Іра.

— О, ти, красуне. Переписала в свого мій номер? Молодець, — з тону голосу явно фліртує. — В тебе є цікава пропозиція?

— Ти що Олесю наговорив, придурок? Він кинув мене! Думає, що в нас роман! 

— Так і було задумано! — відповідає вже колишній друг. — Я ж казав, що він тебе не заслуговує. Я тебе щойно побачив, одразу зрозумів, що будеш моєю. Чесно сказати, це було неважко. Так що збирай речі і кажи адресу. Перетворимо на правду всю ту брехню, що я навигадував для нашого Лесика.

— Та пішов ти! — випалила дівчина.

— Краще збери свої речі з кабінету, бо більше ти на мене не працюєш. Прощавай, Артеме, — додав я і вимкнув слухавку.

— Я в тобі не сумнівався, — прошепотів до Іри, притягуючи її до себе. Її поцілунки загоять рану від втрати друга дитинства.

— Лише трохи ревнував, — усміхнулася вона.

— Хіба зовсім трохи, — прошепотів я і міцно обійняв кохану.