Глава 59. Іра

— Підпис тут і тут, — каже працівниця РАЦСу. — І ви вільні люди. 

— Дякую, —  усміхаюсь.

Віталя витирає піт з чола білою хустинкою. Дивиться на мене трохи ображено. 

— Могла б моє прізвище залишити, — каже він. — Я б не проти був…

— Навіщо їй твоє прізвище, якщо вона скоро нове візьме? — питає Соля. 

— Іро, ти що заміж виходиш? — питає шоковано Віталя. — За кого? Чому так швидко? 

— А тебе це має якось обходити? — я здіймаю брову. 

— Ну ми не чужі люди… 

Він мене так дратує, що хочеться луснути вже колишнього чоловіка чимось по голові. Як я тільки цього телепня терпіла стільки років? 

— З того самого моменту, як ти завів коханку ми безповоротно стали чужими, — кажу йому. 

— Ти там речі забула деякі… Може забереш? Бо Альона сердиться, вони місце займають.

Я з сумом пригадую дбайливо куплені тарілки, чашки, блендер і хлібопічку. Хочеться на якійсь хвилі вредності прийти й забрати все те добро. Але куди  я його повезу? Дивлюсь на Солю. І підморгую їй. 

— У нас саме є час все забрати, — кажу Віталі. — Якщо ти не проти, то можемо прямо зараз поїхати. 

— Ні-ні, я не проти! Альона поїхала до мами, ви її нервувати не будете. Тільки швидко! 

— Ми як вітер, — обіцяю я. 

Ми беремо таксі і їдемо в мою колишню квартиру. Емоцій у мене небагато. Так, тут минуло багато чудових митей мого життя. Але це минуле. Зараз відчуваю це як ніколи чітко.

Проходжу на кухню. Тут вже видно руку іншої господині. Але змінилось мало що. Хіба що рушнички нові додались. 

— З ремонтом ви не квапитесь, — кажу я Віталі. 

— Зараз грошей немає, — розводить він руками. — Зачекаємо виплат на дитину. 

Сумно всміхаюсь. За спиною не так сумно хмикає Соломія. 

Я впевнено беру хлібопічку і подаю її подрузі. 

— Е… Іро, що це ти забираєш? — стрепенувся мій колишній. 

— Мені мама гроші на неї давала, — кажу я. — А це я купила з першої зарплати, — додаю, виймаючи сервіз. — Чайник твій, тобі його на роботі подарували на ювілей… Так, блендер мій, його ти мені на восьме березня дарував… 

Згадую про пилосос і праску. Теж подарунки. Більше тут брати особливо нічого.

— Решту твоя Альона може спокійно винести на смітник, — кажу колишньому. — Сподіваюсь, більше не побачимось.

Вийшло трохи дріб’язково. Але я відчуваю якесь моральне задоволення. 

— Ну і навіщо тобі цей мотлох? — питає Соля внизу. Нести майже все довелось їй. Мені вона довірила лише блендер. 

— Ти забереш, — кажу я. — У мене тепер все є,  а тобі пригодиться. Але я уявила тільки обличчя його Альони…

Ми обоє прискаємо від сміху. 

***

В готель я повертаюсь в чудовому настрої. Замовляю суші, роблю собі ванну, і чекаю повернення Олеся. Треба відсвяткувати моє розлучення. 

Телефон світиться незнайомим номером, коли я, кутаючись в халат, вмощуюсь на ліжку. 

— Так, — кажу я. 

— Іро, — голос Ольги Степанівни я впізнаю одразу. — Я хотіла перепросити. Я сьогодні увесь день думаю про нашу ситуацію, і мушу визнати, що була не права. 

— Е.., — відчуваю себе зараз Віталиком. Бо справді уявлення не маю, що їй сказати. 

— Не відшивай стару одразу, — каже вона. — Ви молоді, гарячі… А я просто не хочу втрачати Олеся. Він все, що у мене є. 

— Я вас розумію.

— От і чудово. Сподіваюсь ми помиримось. Я якось запрошу вас з Олесем на пиріг, будь ласка не відмовляйся, — благальні нотки в голосі старої змушують моє серце смикнутись.

— Ми не відмовимось, — кажу я. 

Вона кладе слухавку. А я розумію, що може й зроблю чергову помилку, але Ользі Степанівні напевно ще треба буде дати другий шанс. 

Погладжую свій живіт і думаю, що доля чинить дивні виверти. Ще кілька тижнів тому  я мріяла про дитину від Віталі, і не уявляла як це жити з іншою людиною. А зараз будую плани на життя з Олесем. 

Двері клацають, і я встаю назустріч чоловіку. Хочеться вже почути від нього заповітні слова, що він мене кохає. 

— Як минув день? — питаю, кидаючись до Олеся, коли він розкриває мені свої обійми. 

— Метушливо, — він цілує мене  в скроню. — Після тієї пожежі на складі доводиться терпіти перевірку на інших об'єктах, а там, сама розумієш, десь та й вилазать порушення. А твій?

— Я розлучилась, — кажу гордо. 

— То ти тепер вільна жінка? — Олесь зазирає мені в очі. 

— Абсолютно, — я усміхаюсь. 

— Нічого мені більше не хочеш розповісти? — він кидає свій піджак на стілець і сідає на ліжко. 

— Про що саме? Ми їздили з Соломією до мого колишнього, забрати деякі речі…, — починаю я.