Глава 57. Іра

Я чула сварку, і розуміла, що причина її — я. Якби я не звалилась на Олеся, мов сніг на голову, йому б не довелось сваритися зараз з бабусею. 

— Олю занесло, — каже дідусь. — Ви поїдете, я її заспокою. Вона просто не може змиритись, що Олесь виріс…

— Але вона сама хотіла, щоб він нарешті завів сім'ю, — кажу я. 

— То були радше мрії породичатися з Томою. Вони плекали це давно, та і Оксана давно закохана в Леся, — пояснює дід. — Але вирішувати лише йому. 

Олесь виходить з вітальні, і кидає мені:

— Збирай свої речі!  Ми негайно їдемо звідси. Ноги моєї тут більше не буде.

Я б і рада забратись звідси… Але…

Низ живота тягне болем. Я кривлюсь. І інстинктивно кладу руку на живіт. Зараз мене охоплює така паніка, що навіть слова вимовити не можу. 

Я пам'ятаю як це було минулого разу. Спочатку біль, яку лікарі пояснювали приживанням яйцеклітин, а потім вони просто не прижились… Зараз все інакше. Але страшно не менше. Я уявлення не маю, як мені вберегти себе. 

— Ліки, — кажу Олесю. — Подай мені сумочку. 

— Тобі погано?! Іро, що відбувається? 

Ольга Степанівна виходить з вітальні, щось хоче сказати, але Костянтин Ігорович хапає її за руку і веде назад. Щось каже їй на вухо. 

 Олесь подає мені сумочку, я дістаю спазмолітики, виписані лікарем. 

— Може  в лікарню? — питає стурбовано він. 

— Якщо за годину не стане краще, звісно поїдемо, — погоджуюсь я. — Але зараз я просто хочу полежати. 

Він обережно підхоплює мене на руки і несе в спальню. Я відкидаюсь на подушки. Бачу як чоловік стривожений. Мені це не додає спокою. Проте напруга в животі поступово відступає. 

— Здається все не так страшно, як ми подумали, — кажу я. — Але їхати сьогодні  я точно нікуди не буду. 

 — Переночуємо тут,  а завтра з ранку поїдемо, — погоджується Олесь. — Ти мала б сказати мені, що бабуся намагалася тебе підкупити. 

— Та ви тільки те й робили, що пропонували мені гроші, — хмикаю я. 

— Але зараз все змінилось, — він пригортає мене до себе. — Я готовий все тобі віддати, просто щоб ти була поруч. 

Я втискаюсь в нього. Біля Олеся так спокійно. Але я все одно не можу розслабитись. Тривога за дитину не відпускає ані на мить. Залишається лише молитись і чекати, щоб все було добре. Сон зморює мене далеко за північ. 

На щастя, зранку я відчуваю себе цілком нормально. Нічого не болить. І я заспокоюсь. 

Моїх речей небагато. Ще не встигла навіть ту валізку, яку від мами привезла, розіюрати. 

Олесь теж не бере багато речей. Я не знаю як йому зараз. Змінювати своє життя заради мене… 

Ольга Степанівна чекає нас на першому поверсі. Вона сьогодні геть невесела, що і не дивно. Все пішло не за її планом. 

— Олесю, може передумаєш? — питає вона сумно. 

— Я не можу тепер довіряти тобі, — каже він. — Що буде, коли я працюватиму? Знову будеш сваритися з Ірою? А їй зараз не можна нервувати. 

— Ну то Іра могла б жити в місті…

— А я тут? — Олесь здіймає здивовано брови. — Хіба ти мене виховувала так? Що я маю залишити свою жінку вагітною самій поратись з проблемами? 

— Ні,  не так, — бабуся підтискає губи. — Може ви все ж передумаєте ще, і все владнається, — каже вона. 

Мені вкотре стає її шкода. Напевно це вагітність і гормони так діють на мене. Якби ж то Ольга Степанівна була хоч трохи м’якішою. Але зараз ризикувати вагітністю мені не можна. Можливо пізніше, коли прийде час і я перестану так хвилюватися за дитину, ми й спробуємо знайти з жінкою спільну мову. 

— Мені шкода, що так вийшло, — кажу я. Відповіддю Ольга Степанівна мене не удостоює.

Напевно зараз в її очах я злодійка, яка відібрала у неї найдорожче. Її дорогоцінного онука. Зруйнувала всі її плани. І поки вона так і продовжуватиме вважати, я не зможу з нею спілкуватися. Проте не втримуюсь, щоб не пояснити: 

— Ця дитина мій єдиний шанс народити. Так сказали лікарі. Я б її залишила, навіть якби її батько був останнім мерзотником на світі. 

— Але тобі пощастило, що батько Олесь, — кидає Ольга Степанівна. 

— Без всякого сумніву. Він найкращий чоловік на землі, — погоджуюсь я, Олесь тягне мене з буиднку, передчуваючи можливу суперечку. 

Їдемо відразу в готель. Переоформлення квартири займе багато часу, тиждень не менше. А жити нам потрібно вже зараз десь. 

Олесь їде на роботу. Я ж іду в РАЦС. Ще одне випробування, яке мені доведеться пройти сьогодні. Соля викликалась піти зі мною в якості підтримки. 

Ми зустрічаємось з подругою біля адмінбудівлі. І йдемо ставити крапку в моєму минулому житті.