Глава 56. Олесь

Стараюся якомога швидше впоратися з роботою, щоб піти з Ірою дивитися нашу ймовірну майбутню квартиру. Передчуття в мене найкращі. І сам не вірю, що все так чудово складається. Ще тільки тиждень тому я був самотнім, зацикленим на роботі чоловіком, а сьогодні в мене майже сім'я. Я майбутній батько і, маю надію, коханий чоловік. Ми, звісно, ще не обмінювалися такими гучними словами, але на все свій час. Поки що мені навіть собі зізнатися важко, наскільки сильні мої почуття і наміри до Іри. Просто все розгортається так стрімголов. Але я ні крихти не шкодую. Навпаки вперше за багато років пустка на моєму серці заповнена.

Навіть думати не хочу про те, що щось піде не так, тож перш ніж відправитися до Іри, їду в ювелірний. Потрібно, щоб вона знала, наскільки дорога мені. Щоб не сумнівалася, що я буду поруч і пройду з нею цей шлях.

Пальчик дівчини обережно заміряв ниткою, поки вона спала, тож проколів бути не повинно.

Вже уявляю, як зроблю їй пропозицію, коли ми переїдемо в нашу новеньку квартиру. Сподіваюся, це будуть саме ті позитивні емоції, які так потрібні всім вагітним.

Крамниця прикрас зустрічає мене сяйвом діамантів. Я точно знаю, яку обручку хочу. Елегантна, ніжна, як сама Іра.

— Дайте ось цю, де камінь в формі серця, — прошу я. Може банально, але хай в нашій історії хоч щось буде, як належить. Просто і зі смаком.

Виходжу з салону, стикаючи в руках блакитну оксамитову коробочку. На душі дуже тепло. Чомусь відчуваю, що батьки зараз зі мною. Таке трепетне ледь помітне відчуття того, що я не один, яке трапляється зі мною дуже рідко в дійсно важливі дні мого життя. Знаю, вони благословляють нас.

Потім поспішаю на зустріч до дівчини. Вона має очікувати неподалік потрібного дому. Не телефоную наперед, хочу зробити сюрприз.

Однак, сюрприз роблять мені.

Здалека бачу Іру в компанії Артема. Згадую, що друг відпросився з роботи під приводом особистої справи. Я навіть не думав спитати в чім річ. Не моя то справа. Але зараз я вже шкодую, що не поцікавився.

Авжеж, у їхній випадковій зустрічі нема нічого такого. Проте вони якісь дивні. Хлопець злодійкувато озирається. Він тримає Іру під руку і щось їй впевнено каже, а тоді швидко йде геть, ніби то боїться, що їх помітять разом. Але від кого він ховається, якщо не від мене? Дівчина виглядає задумливою.

Вирішую, нічого не казати їй, що бачив тут друга. Чи скаже вона про їх зустріч? Це буде мені маленьким тестом на вірність. Врешті я ж справді нічого не знаю про неї.

Впевнено наближаюся до красуні. Всміхаюся, коли вона помічає мене. Теж усміхається.

— Давно чекаєш? — питаю в неї, а тоді ніжно цілую, підійшовши ближче.

— Якщо чесно, майже від ранку, — вона серйознішає.

— Чому? — і я теж припиняю всміхатися.

— Твоя бабуся... Навіть не знаю, як сказати тобі, — вона відвертається і важко зітхає, а я навпаки ніжно торкаюся її обличчя, змушуючи її поглянути на мене.

— Що вже між вами сталося?

— Вона хвилюється, що я збираюся прив'язати тебе за допомогою дитини, тож пропонувала мені... аборт, — майже шепоче останнє слово. А я шоковано завмираю. 

— Що? Вона б не посміла? Як можна? Я був впевнений, що вона рада... — ледь добираю слова. Від щастя, яке лилося з мене, зараз не залишилося нічого. Я абсолютно роздавлений.

— Вона не прийме мене. Ніколи. Вона вважає, що я не гідна тебе. Тож не знаю, чи є нам сенс продовжувати... Якщо вона буде гнобити мене й надалі, я не буду ризикувати дитиною. Вона найдорожче, що я маю в цьому житті,

— вона налаштована дуже рішуче, а я все ще хочу вірити, що це просто якесь непорозуміння. Бабуся виховала мене. Я поклав її на п'єдестал і уявити не міг, що вона може так повестися. Але й приводу не довіряти Ірі в мене нема. 

А втім, про Артема вона поки мовчить.

— Я поговорю з нею, ти лише не хвилюйся. Все буде добре, обіцяю, — шепочу я і пригортаю дівчину до себе. Слово "аборт" досі хвилює моє серце. Який жах. Як можна на таке наважитися? І це щоб бабця пропонувала вбити мою дитину? Нізащо не можу повірити!

— Добре... Але я попередила тебе, — сеойозно нагадує Іра. Я киваю. А потім телефонує ріелтор і нагадує, що в нас зустріч за десять хвилин. Це час, який нам потрібен, щоб пройти до дому і піднятися ліфтом на потрібний поверх.

На душі в мене настільки сумбурні відчуття, що я не розумію, чи подобається мені запропонована нам квартира. Проте Іра здається абсолютно задоволеною. І це головне.

— Що скажеш? — питаю в неї.

— Не знаю. Вона чудова, але тобі ніби не подобається...? — мій настрій вона трактує по-своєму.

— Можу запропонувати ще варіанти, — поспішає ріелтор. — Ще одна чудова квартира в цьому ж під'їзді продається. І ключі в мене з собою. 

— Давайте подивимося, — погоджуюся я. Не звик брати перше, що потрапило в очі. 

— Хочу, щоб ти була в захваті. Візьмемо, яка тобі буде до душі, — обійнявши дівчину, шепочу я і налаштовуюся на потрібний лад. В результаті ми дивимося ще кілька варіантів і обираємо той, що здається ідеальним.

Я домовляюся з ріелтором про оформлення паперів, а тоді ми їдемо в котедж. І в мене готується серйозна розмова з бабусею. Чекати більше несила.