Глава 49. Іра

Автобус трохи трясеться, я притискаю до грудей сумку з гостинцями, яка стоїть у мене на колінах і задумливо дивлюсь на сірий осінній пейзаж за вікнами. Я вирішила не відкладати справи в довгий ящик, не обтяжувати Солю своєю присутністю, а відразу провідати маму. А вже як повернусь від неї, ми з Віталею підемо в РАЦС і розлучимось. Ми про все стигли домовитись. Його звісно збентежила моя наполегливість. А мені треба це зробити поки живіт не виріс. Потім не розлучать вже. 

Нарешті виходжу на потрібній зупинці. Там мене чекає вже дядь Коля, мамин чоловік. Відчиняє дверцята “Славути”. 

— Давно ти нас не провідувала, — каже привітно. 

Ми з ним не  в дуже теплих стосунках. Але і не вороги. Просто вони з мамою зійшлися, коли я вже була дорослою, тому він для мене просто людина, яка піклується про маму. Але стати вітчимом, а тим більше батьком він мені не встиг. 

— Не хотіла мозолити очі, — кажу з посмішкою. — Чим далі родичі, тим рідніші. 

Дядько Микола забирає у мене сумку, кладе її на заднє сидіння, і ми їдемо до нашого дому. Автобус зупиняється, не заїзджаючи в село. Тож ми проїздимо прибрані поля. 

— Отам мій пай, — показує на поле вітчим. — В цьому році гарна кукурудза вродила.

— Рада за вас, — киваю я. — Продали зерно, чи собі залишили? 

— Грошима взяли, треба поміняти дах на літній кухні… Град влітку був, побив шифер. На хаті ще як не як, там груша стара, увесь удар на себе прийняла…

Такі от нехитрі сільські розмови. Я бентежусь, як рідні сприймуть мою новину? 

— Віталя б твій міг приїхати допомогти, — ніби чує мої думки дядько Микола. — Що він там  в місті робить? 

— Ми розлучаємось, — кажу я. 

Дядько Микола задумливо чухає бороду. 

— А що так? 

— У нього інша.

— Поїхати йому пику набити? — несподівано пропонує. — Поговорити як мужик з мужиком? Тебе дома тримав як у клітці, а сам по дівках побіг! От що у тих міських мужиків  в голові? Ні до роботи, ні до сім'ї, аби лише гуляти! 

— Ви ж знаєте мою проблему, — кажу я, зітхаючи. — Віталя втомився чекати дива. 

— Ну то так все одно не робиться, — сердиться вітчим. — Спочатку б розвівся з тобою, а потім вже заводив собі іншу жінку. Та і ти не винна, що у вас не виходить. У нас з Оленою теж не виходило довго, а з твоєю матір'ю он Сашко який народився…

— Як він до речі? — змінюю тему. 

— Друге місце в районній олімпіаді з математики привіз, —  в голосі дядька з'являється справжня гордість. — Мати що не розповідала? 

— Ми з нею зідзвонювались тижня два тому, — я знизую плечима. — Не казала. У вас зв'язок тут як в Чорнобилі, попробуй дозвонись.

— Ну так, обіцяють нам поставити вишку, може тоді й інтернет мобільний ловити буде, ну а поки так,  хочеш позвонити — лізь на горище. 

Ми нарешті приїздимо. Мама чекає біля двору. Я обіймаю її, потім ми йдемо в двір. 

Розумію, що якщо переїду сюди, буду теж тут зайвою. Але вибору у мене немає зараз. 

До столу виходить Сашко. Йому тринадцять. Високий, худий, і весь скуйовджений. Хапає кілька бутербродів і тікає до комп'ютера. 

— Уроки повчи! — кричить йому в спину мама. 

— Ввечері, — відповідає він. 

— Хоч би посидів з нами, — зітхає вона. 

— А що йому наші розмови слухати? — я знизую плечима. А потім розповідаю свої невеселі новини. — Так от і виходить, що квартира Віталі належить, я на неї претендувати не можу, і жити мені немає де. 

— Ну роботу знайдеш, — втішає мама. — Квартиру знімеш. 

— Я не можу працювати, — кажу я. —  Мам, я вагітна. 

Мама сплескує руками. І лізе мене обіймати. Потім вже, коли трохи емоції уляглись, а Віталя отримав порцію проклять за свою безвідповідальність, ми обговорюємо, що робити далі. Я не кажу мамі про Олеся. Соромно зізнатись, що завагітніла  я від нього. Хай краще думає, що я отримала “прощальний подарунок” від зрадника чоловіка. 

Про те, що правда про Олеся колись спливе, я більше не переймаюсь. Він не з'явиться в моєму житті. А я не збираюсь йому щось нагадувати. Я б напевно дуже засмутилась. Але вагітність і необхідність піклуватись про дитину зміщує акценти. Вона не дає душевним ранам боліти. Бо нервувати мені не на користь. Тому  я й роблю вигляд, що Олеся просто більше не існує. Хоч як це неприємно.