Глава 48. Олесь

Це був дуже шалений день. Ще здалеку до споруди, я побачив стовп диму, що тягнувся в небеса, зафарбовуючи ранок у сиві відтінки. На зв'язку зі своїми працівниками, я давав розпорядження, тож поки я приїхав, і пожежна, і поліція були на місці. Перші майже затушили пожежу, а другі взяли в мене покази. На щастя, це було лише пусте складське приміщення, тож збитки не такі й великі. 

Через кілька годин, коли пожежу було повністю ліквідовано, мені повідомили, що причиною була несправність проводки.

Потім мені довелося переговорити з страховиками і ще раз з поліцією, яка все ще не відкидала ймовірність підпалу, попри вердикт пожежників. Певно, протокол в них такий.

До самого вечора я крутився з бюрократами, але в офісі на мене чекали й нагальніші справи. Довелося затриматися сьогодні, щоб перевірити звіти і рахунки. Коли опам'ятався, зрозумів, що так і не зателефонував Ірі. Чорт. І вже за північ, тривожити її зараз не варіант.

Мобільник пролунав мелодією. Це була бабця.

— Олесю, де ти? Невже знову лишився в місті і мене не попередив? — в її голосі відчувалося схвилювання. Я відчув на серці неприємний холод. Роботоголік. Знову забув про рідних мені людей.

— Пробач, ба. Затримався на роботі, сьогодні в мене цейтнот, — зітхнув у слухавку. 

— Іра з подругою поїхали в місто ще зранку, ти ж знаєш, так? — уточнила вона.

— Так, адже вона гостювала лише до ювілею, то їй час повертатися додому,— відповідаю, а тим часом подумки лаю себе, що не передзвонив їй. Можна було знайти п'ять хвилин. Завжди можна. Я просто запрацювався і... Та неможливо це виправдати. 

— Добре, я чекаю на тебе якомога швидше! Не ляжу, поки не приїдеш, — каже бабуся.

— Виїжджаю, — я прощаюся і вимикаю телефон, а тоді востаннє пробігаю очима по відкритому в ноуті документу, зберігаю його і закриваю. Потім замикаю кабінет і поспішаю до авто. 

Очі злипаються. Сьогодні я шалено втомився. Почуваюся виснажено і стривожено. Хоч би не заснути дорогою.

Зупиняюся біля супермаркету, бажаючи випити кави з автомату, аби збадьоритися. Мені майже привижається самотня фігурка Іри на бордюрі. Але ні, це лише мої спогади. Беру каву, повертаюся в авто і почуваюся ще сильніше засмученим.

Однак вдома заснути видається не так і легко. Без Іри кімната пуста. Мені якось надто самотньо.

Зранку за сніданком без ентузіазму розмовляю з дідусем. А він навпаки повний сил і енергії.

— Сьогодні мають приїхати матеріали. Завершу будівництво теплиці, а там можна буде і посівним матеріалом зайнятися, — розповідає він. — Неодмінно хочу помідори, огірки, перчик, шпинат... О, і ще треба цю... як її... Іра казала. Петрушку! Для приправи.

— Сподіваюся, ти не маєш марних сподівань, що я буду доглядати за овочами, — хмикає бабуся.

— Олесю, а може хай Ірочка переїде до нас назавжди? Ми з нею разом будемо овочі вирощувати, — пропонує дідусь.— Та й взагалі. Дівчина вона хороша. Гарна тобі пара. Чи не пора вам узаконювати?

— Костю! — бабуся мало зі стільця не впала. — Теплицею своєю займайся! Не лізь куди не просять!

— А що таке? Я не тягнув так довго. Позустрічалися три місяця і зробив пропозицію тобі. Пам'ятаєш, Олю?

— Знайшов, що згадати! — хмикає бабця. — Олесю, не слухай його. Немає чого поспішати. Випробувати людину треба. Придивитися гарно. Не впевнена, що ця Іра справді гідна...

— Досить уже, прошу вас! — врешті не витримую я. 

— Дякую за сніданок, — встаю з-за столу і виходжу з будинку. В очі кидається дідова теплиця. За вчора він ще трохи допрацював її. Споруда химерна. Мало того, що крива, так ще й ніби робили її лівою рукою. На фоні маєтку виглядає відлякуюче.

— Як тобі? — дідусь підходить до мене і кладе руку на плече.

— Вибач, звісно, але може все ж найняти працівників? — вкотре пропоную я.

— І мови не може бути! Вони все зіпсують. От я завершу і тоді подивишся. Зараз без верху, звісно, дивно. То що там Іра? Коли нам знову чекати її в гості? А то я навіть не попрощався, вона так рано поїхала.

— Не знаю, дідусю. Зараз вона зайнята пошуками стабільної роботи, а там буде видно. Може на свята приїдемо, — обіцяю те, в чому аж ніяк не впевнений.

Йдучи до авто, пробую подзвонити до дівчини. Вже уявляю, що скажу їй і навіть трохи хвилююся. Але замість гудків в слухавці лунає звичне: "Ваш абонент поза зоною досяжності".

Що ж, може телефон розрядився. Спробую пізніше.

Але й пізніше додзвонитися не виходить. Робота закручує мене в круговир подій, проте, все ж перераховую на її картку обіцяну зарплату. А повертаючись додому, першою справою знову заїжджаю в лікарню. Все ж я маю взнати, що з Ірою. Тепер менеджер Олеся згадує мене одразу. 

— Ви до Михайла Павловича? Його немає вже. Приходьте зранку. Може вас записати? — пропонує вона.

— Ой, прокляття. Завтра буду весь день на роботі. Олесечко, мені потрібно лише поновити рецепт, який лікар виписав моїй нареченій. Вона його загубила, не встигнувши купити в аптеці потрібні медикаменти. Може ви можете подивитися? — посміхаюся однією зі своїх коронних усмішок. Вона теж посміхається, а тоді впевнено каже: