Глава 44. Олесь

Все дратує. З самого ранку я сам не свій. Це мало б бути свято, але для мене воно з присмаком терпкості. Бісить! І розкішний прийом, влаштований на диво молодчинкою Іринкою. І святково вдягнені гості. І я сам. Причина цього для мене очевидна. Завтра понеділок, а це означає кінець угоди. 

Я відвезу її в місто, виплачу обіцяні кошти (не стану відмінусовувати витрати на лікарню і сукню, то мій бонус за всі прекрасні моменти), а що далі? Ми розійдемося, як в морі кораблі? Бісить!

Бісить моя безпорадність. Нікчемна лякливість. Я маю щось зробити. Проявити сміливість, а не тупити і називати нас "друзями". Які до чорта друзі? Я хочу цю жінку. Хочу кожною частинкою свого тіла. Марю нею. Друзів не уявляють у своєму ліжку. 

Та й якби лише це! Я прагну проводити з нею час. Мені стає тепло на душі, коли вона всміхається. А коли торкається до мене, я вибухаю вогнем. Мене заводить те, як вона на мене дивиться. Чорт, просто один її погляд зводить мене з розуму.

Я хвилююся за її здоров'я. Мені подобається її кулінарія. Я навіть ладен знову врізати Артему. Але насправді набити морду треба мені. Бо знаючи це все, я не посмію щось змінити. Принаймні зараз.

Бо вона все ще заміжня. І хтозна, може досі кохає чоловіка. Може має повернутися до нього. Адже я ні крихти не знаю про їх сім'ю і їх скандал. В цьому житті трапляється всяке, але єдине я знаю точно: ніколи ні при яких обставинах не можна втручатися в чужі сім'ї. Не поважаю чоловіків, які відбивають чиюсь дружину. Тож я маю залишити її, щоб вона визначилася в своєму житті.

А ще... я насправді нічого про неї не знаю. Як і не знаю того, що вона думає про мене... про нас.

Іра сьогодні виглядає розкішно. Я пишаюся, коли тримаю її руку перед своїми знайомими. Так, це та жінка, поруч з якою мені хочеться всміхатися людям. І я, який ненавидить всі ці заходи, навіть ловлю якусь частинку кайфу від свята. Але всеодно дратуюся. Бо не хочу її втрачати. І мені навіть чхати на всю цю брехню, весь фарс.

Оксана бісить найбільше. Її розмови, її присутність, її ставлення до Іри. Я роблю те, про що давно мріяв, але з ввічливості не міг собі дозволити — кричу на неї, жену геть.

— Ти ще пошкодуєш про це, от побачиш, — шипить собі під ніс бабусина протеже і нарешті дає нам спокій. А я підхоплюю Іру під руки і допомагаю встати, а тоді обережно веду в будинок. На нас дивляться всі, хто тільки має очі. Головна сенсація. Однак, мені чхати. Зараз мене турбує лише стан дівчини.

— Ну ось, як і мені пророчили, таки зганьбилася, — зітхає вона. Здається, зараз заплаче. 

— Які дурниці. Ти як і раніше найкрасивіша тут, — я стискаю її руку в свою. Хочеться затиснути в обіймах. Але я розумію, що їй зараз не до того.

Проходимо крізь фойє, переповнене людьми. Просто перед нами снують офіціанти, пропонуючи аперитив і закуски. Хтось спішить зі мною привітатися. Навіть у мене мерехтить в очах. 

Стараюся якомога швидше спекатися і провести дівчину вгору. Я відчуваю, що вона чимраз дужче тримається за мою руку, ніби без опори от-от впаде. І я всіх обминаю, майже тягну її сходами вгору. Вона бліда. Під очима з'являються круги. А потім, вже на другому поверсі, закриваючи рота руками, десь з останніх сил біжить до вбиральні. Я розумію, що її нудить і мчу за нею. Встигаю відчинити двері і заходжу теж, а за мить стає свідком картини, як нещасна блює в унітаз. Її трясе. Вона плаче і поспішно вмивається. А я згадую, що я там читав про симптоми хвороб... І єдине, що спадає на думку і підпадає під усе— рак, якась там його форма. Хоча, ніби там писали, що то реакція на хіміотерапію... А втім, чорт його знає. Я вже ладен повірити в найгірший з усіх варіантів. Серце вистрибує з грудей, а я пригортаю до себе дівчину.

— Розкажи мені, що з тобою? — шепочу я.

— Перехвилювалася, напевно. Нічого не їла, от і запахи заважають, — відповідає вона. Розумію, що свої секрети Іра не бажає викривати.

— Ходімо в кімнату, тобі треба лягти. 

— Ти йди до всіх. Я зараз нанесу макіяж і повернуся до гостей, — обіцяє вона.

— Це виключено. Якщо тобі стане краще, ми підемо на свято. Але якщо ні, чхати. Залишимося тут.

Вона намагалася щось заперечити, але я не слухав. Провівши її до кімнати, сідаю на ліжко і саджу дівчину перед собою.

— Тобі вже краще? — запитую, обережно загортаючи її волосся за вушко.

— Так, все добре, — ніяково всміхається вона, а тоді береться за косметичку. Я ніжно зупиняю її.

— Ти й без цього всього прекрасна.

Наші погляди зустрічаються і спалахує іскра.