Глава 42. Іра

День “ікс” настав. Мені було і лячно й одночасно сумно. Адже вже завтра все завершиться. 

— Ти тупиш, — Соля не все бачила. — Тут однозначно, код проблеми червоний. Бо чоловік на тебе запав, а ти не даєш йому шансу…

— Він сказав, що ми друзі! — рикнула я. — Друзі! Які шанси, Соль? Мені до нього в ліжко лягти? — знову. Соломіє ще не знає про мій сором. —  Звабити? 

— Непогана ідея. Він сексі. І мільйонер. І нерівно до тебе дихає. 

— Ідіот він. 

— Який їхав таку й здибав, — хмикнула подруга. 

Наша розмова так ні до чого й не привела. Я б може і рада, щоб між мною й Олесем щось змінилось. Але він тримався зі мною, як з кришталевою вазою. Ще і оце його “ми ж друзі” зовсім не спонукало до розмов з ним. 

Офіційна частина свята була запланована на шосту вечора. До того у нас було ще багато справ. 

Я привітала Костянтина Ігоровича, подарувавши йому куплену напередодні пляшку колекційного бренді і набір нових інструментів. 

А потім пішла на кухню. Почувала себе я дуже непогано з самого ранку. Навіть з’явився страх, що почнуться місячні і зіпсують мені все. 

Ольга Степанівна виходила за цей час лише раз. Щоб не задоволено подивитись на нас, сказати щось про те, що ми нічого не тямимо і піти геть. Потім я вже дізналась, що вона поїхала до косметолога, і планувала з'явитися лише на початку вечірки. 

Я контролювала все. Прикраси у великий вітальні та їдальні, прикраси в саду — день планувався досить теплий, тому було вирішено, що танці будуть на свіжому повітрі. На задньому дворі збудували невелику естраду для музикантів. Розкурочений газон під теплицю з новоявленою недобудовою трохи псував загальний вид. Тому було прийнято рішення поставити невелику фальшстіну, якою ми відгородили дідове дітище від гостей. 

Кухню теж варто було контролювати. Лише після того, як прибули буси з ресторану  і почали заносити їжу в спеціальних теплоізольованих боксах, я видихнула. Прибули також і офіціанти, робочих рук стало більше. А мені можна було йти переодягатися. 

Опинившись у своїй кімнаті, я зрозуміла, що дуже вже втомилась. Поки бігала з одного кутка будинку  в інший, якось не відчувала всієї стоми. А зараз просто сіла на ліжко, і так в сон потягнуло. 

— Потім відіспишся, — суворо наказала я собі. 

В кімнату делікатно постукали. Я стрепенулась, поправила волосся, і в цю мить зайшов Олесь. 

— Яе ти? — запитав він стурбовано. 

— Чудово! — я начепила радісну посмішку. А на душі велетенські коти шкребуть. 

— Я хотів сказати, що все спрацьовано ідеально, —  він підійшов до мене ближче. Видно щойно вийшов з душу, волосся ще вологе, в ньому крапельки води вибилскують. 

— Дякую, — його близькість дурманить голову. Кладу руку йому на груди. Хочеться якось украсти ще крихту тепла від нього. Усвідомлення, що ми майже на порозі розставання, змушує серце болісно стиснутись. 

— Ніби все життя готувала прийоми для мільйонерів, — продовжує хвалити Олесь, дивлячись мені в очі.

— То все більше Соломія, от хто організатор від бога.

— Не применшуй своїх талантів, — він прибирає пасмо мого волосся з щоки. — Ну треба ж, раптом каже здивовано. — В тебе на носі веснянки… 

— І що? —  я розгубилась від цих слів. 

— Красиво, — його голос став нижче. 

— Мені треба одягатися! — злякано прошепотіла я. Бо здалось, що він мене зараз цілувати почне. А я не готова. І не зможу його відштовхнути. І ми замість того, щоб вийти до гостей в ліжку опинимось. І я цього занадто хочу… 

— Звісно, — Олесь відходить. — Не буду заважати. 

Він виходить, а я розчаровано падаю на ліжко. Дурепа ти, Ірко, правду Соля каже.