Тиша після пострілу

Розділ 1

Народившись у клані, ти більше не належиш собі. Твоє тіло належить клану. Твоя вірність належить клану. Навіть твоя смерть повинна належати клану. Ти маєш служити душею і тілом, а коли вороги починають боротьбу, то важливо покласти все тіло задля захисту від стер’ятників. Так сталося і зі мною.

Я була народжена в прекрасному союзі неймовірно сильних і закоханих людей. Мій батько віддано служив клану. Він був правицею глави й найкращим снайпером. Насправді він був закоханий не тільки в мою матір, а й в зброю. Саме вона наділяла його могутньою силою.

Коли я була ще дитиною, мій батько став моїм наставником, який передавав свої знання та вміння. Однак коли мого батька вбили найжорстокішим та найбільш низьким способом – пострілом в спину, то мій світ перевернувся. Я заприсяглася, що знайду того, хто це зробив, та вб’ю власними руками. Тільки стрілятиму я не в спину, а так, щоб його очі бачили свого карателя перед неминучою смертю.

Кожного дня я старанно вчилася і тренувалася, щоб в результаті перевершити навіть свого батька. Але мене вперто залишали в тіні – максимум дозволяли прикривати спини іншим снайперам. Можливо, вони думали, що я боюся повторити його долю. Адже в момент, коли його вбили, поруч була саме я.

Вони помилялися.

Після того дня в мені залишилося тільки одне – ненависть.

Я сиділа в кімнаті, яка була занурена в повну тишу, та філігранно чистила свою гвинтівку. В кожен закуток кімнати просочився до болю знайомий, солодкуватий запах Ballistol. Я проштовхнула шомпол крізь ствол. Біла бавовна патча вийшла з іншого боку, заплямована жирним чорним нагаром — залишком останнього тренування. Мої пальці були покриті темними лініями від мастила, яке забилося під нігті. З кожним клацанням затвора в моїй голові зʼявлявся спогад про батька. Кожен вдих запаху розчинника все більше нагадував мені про його присутність. Наче ось-ось він увійде в кімнату і, як завжди, сяде на ліжко поруч зі мною.

Батько завжди під час того, як чистив зброю, говорив, що це є сакральним ритуалом кожного снайпера. Раніше я насолоджувався цією атмосферою тиші, запахом, який розвіявся кімнатою, але зараз вона навіює тільки спогади, які досі тяжіють мою душу. Хоча від загибелі батька минуло вже чотири роки. Але відчуття, наче це було вчора.

Моє занурення в спогади вмить розвіяв стукіт у двері. Повільно прочинивши їх, до кімнати визирнула мама.
- Сонечко, я можу зайти? — поцікавилася вона.
- Звичайно, мамо, — відповіла я, квапливо відкладаючи зброю.
- Я приготувала вечерю, ходімо разом до столу, — запропонувала вона.
- Так, зараз я прийду.
- Добре, доню, тоді чекатиму на тебе.
Вона тихенько зачинила двері й пішла на кухню. Ми вже давно не вечеряли разом. Наша їдальня порожніла вже кілька років. Востаннє там панувала справжня сімейна атмосфера чотири роки тому — якраз за день до вбивства батька. Після його похорону в будинку наче згасло світло, яке він завжди випромінював. Мама майже перестала посміхатися і тепер через силу ходила на зібрання клану. Моє серце розривалося від болю через те, що я не змогла належним чином підтримати її в той жахливий період. Хоча насправді я й сама тоді не могла зібрати себе докупи, тож що вже й говорити про якусь допомогу з мого боку.

Я увійшла до кухні й помітила на маленькому столику гарно виставлену їжу. Смажена курка в томатному соусі та картопля — страва, яку обожнював батько. Мій погляд мимоволі прикувало його фото, яке наче стежило за мною з полиці. Зазирнувши в його усміхнені очі, я відчула, ніби він десь тут, зовсім поруч. Я сіла на стілець і зосередила всю увагу на тарілці, що стояла переді мною.

На кухні панувала тиша, яку час від часу порушував брязкіт столових приборів. Зрештою, цю мовчанку перервала мама. Вона теплою долонею торкнулася моєї руки.
- Сонечко, ти знову чистила його гвинтівку? — тихо запитала вона.
Я повільно підняла погляд, щоб зазирнути в її очі.
- Я тебе дуже сильно люблю і не хочу втратити так само, як твого батька, — промовила вона, і її голос здригнувся.
- Мамо, ми ж домовилися, що не обговорюватимемо цього, — м'яко відповіла я.
Вона замовкла, але на її очі вже накотилися сльози. Я лагідно накрила її долоню своєю.
- Все буде добре. Я обіцяю, — тихо промовила я.

Після вечері я помила весь посуд, поки мама відпочивала. Коли на кухні все було прибрано, а в будинку знову запанувала тиша, я вийшла на вулицю, щоб трохи провітрити голову. Коли я проходила повз будинки, де горіло світло й царювала тепла атмосфера, мою увагу привернуло одне віконце. Я зупинилася, помітивши, як за столом зібралася велика родина: батько, мати і двоє дітлахів. Вони виглядали такими щасливими. Поки батьки щось обговорювали, діти гралися в якусь гру руками під столом, зовсім забувши про вечерю. Я — єдина дитина у своїх батьків, але попри це ніколи не відчувала самотності. Завжди отримувала найкращі подарунки, вечорами ми всією родиною дивилися телевізор та грали в різні ігри. Я була найщасливішою дитиною у світі. А зараз... зараз я прокидаюся і засинаю в повній тиші та самотності

Я продовжила вечірню прогулянку, йдучи, куди ноги вели. І завели вони мене на кладовище, до могили батька.
- Батьку, я продовжую твою справу. Тренуюся щодня, щоб перевершити будь-якого снайпера в цьому світі, — тихо промовила я.
Я стояла, обійнявши себе руками за плечі. Тіло огорнув прохолодний вечірній вітерець. Раптом за спиною почулися кроки, і я швидко розвернулася, щоб переконатися у відсутності загрози — рука мимоволі сіпнулася туди, де мала б бути зброя.
- Не лякайся, це всього лиш я, — пролунав голос Карена.
Він мій найкращий друг і надійна підтримка. Тёплі, щирі стосунки ми зберігали з самого дитинства.
- Вже досить пізно. Чому ти ще тут? — поцікавилась я, трохи розслабляючись.
- Нічний патруль, Кассіє, — відповів Карен.
- Але вчора ти теж був у нічному патрулі. Як так сталося, що два дні поспіль? — примружилася я.
- Тео захворів, тому попросив, щоб я підмінив його, — пояснив він.
- А чому він тоді не звернувся з цим питанням до командира? — наполягала я.
- Він не може, — з м'якою посмішкою відповів Карен.
- Не може? — обурилася я. — Йому що, мову відняло чи ноги відмовилися служити?