7.1

   Познайомивши Рейв з Лорі, вони майже миттєво знайшли спільну мову. Їхній сміх звучав легко й трохи змовницьки — так сміються ті, хто одразу впізнає “своїх”. Виявилося, що у відьом і суккубів справді багато спільного: свобода понад усе, жодної прив’язаності, якщо вона починає душити, і повна нетерпимість до будь-якої неповаги.

   Як тільки ми дійшли до місця проведення вечірки, Рейв одразу взяла ситуацію у свої руки. Вона буквально потягнула нас у вир знайомств, безжально ігноруючи будь-які “корисні” контакти. Її цікавили зовсім інші речі — харизма, привабливість і те, як на неї дивляться.

   Галявина виявилася величезною. М’яке світло магічних ліхтарів зависало в повітрі, мов спіймані зорі, а між деревами тягнулися нитки світних кристалів. Десь лунала музика — не надто гучна, але ритмічна, така, що змушує тіло трохи рухатися навіть без бажання.

   І головне — раси. Їх було стільки, що очі розбігалися. Ельфи з холодною витонченістю, демони з важкою, майже відчутною аурою сили, перевертні з хижими усмішками, маги, в яких навіть повітря навколо ніби трохи викривлялося. І всі вони… поводилися чемно.

   Це виглядало майже нереально.

   — Тут діє правило, — тихо пояснила Рейв, нахилившись до нас. — Ніяких сутичок. Жодних. Інакше наступного разу вечірки просто не буде.

   — І так уже було? — перепитала я.

   — Було. — вона ледь посміхнулася. — Закінчилося настільки погано, що архіректор особисто втрутився. Після того всі швидко навчилися тримати себе в руках.

   Я кивнула, ще раз обвівши поглядом галявину. Тепер ця “ввічливість” відчувалася інакше — як натягнута струна, готова зірватися, якщо хтось зробить зайвий крок.

   Рейв тим часом уже зникла. Точніше, не зовсім — я періодично відчувала її десь поруч, немов легке тепло в повітрі. Вона фліртувала, гралася, змінювала співрозмовників так само легко, як інші змінюють теми розмов. Але поки що — нічого серйозного.

   Лорі ж, навпаки, діяла більш… вибірково. Вона познайомила мене з кількома студентами з нашого потоку — короткі розмови, оцінюючі погляди, ввічливі посмішки. А потім її увага змістилася.

   — О, а ось і він, — тихо сказала вона, і в її голосі з’явився той самий відтінок, який я вже починала впізнавати.

   Я простежила за її поглядом. Інкуб стояв трохи осторонь — не в центрі натовпу, але й не осторонь настільки, щоб залишитися непоміченим. Він ніби дозволяв себе бачити, але не нав’язувався. Спокійний, впевнений, з легкою усмішкою, яка здавалася небезпечною рівно настільки, щоб викликати інтерес.

   — Познайомся, це Хештар. Навчається на факультеті ілюзій і впливу, — мовила Лорі з тією самою небезпечно-чарівною усмішкою. — Він допоміг мені з речами.

   Я лише кивнула… і наші погляди зустрілися. В ту ж мить пошкодувала про це. Варто було підняти погляд — і мене накрило. Його магія не просто відчувалася — вона тягнула. М’яко, ненав’язливо… але невідворотно. Вродливий, занадто впевнений у собі, зі світлим волоссям із золотим відблиском і небесно-блакитними очима, він виглядав так, ніби звик до уваги. І не просто звик — жив у ній. І, що гірше, зовсім не збирався себе обмежувати.

   Коли він рушив у мій бік, світ ніби… сповільнився. Гомін вечірки відступив, розчинився десь на межі сприйняття. Залишилися тільки кроки, його погляд — і це дивне, майже відчутне тяжіння. Він підійшов зовсім близько. Взяв мою руку. І перш ніж я встигла хоч якось зреагувати — ніжно торкнувся губами шкіри, не відриваючи погляду.

   — Привіт. Я Хештар Морвентіс із дому Шепоту. — його голос був м’яким, майже оксамитовим. — А як мені звертатися до вас?

   Відкрила рота.…і нічого. Жодної думки. Серйозно, навіть власне ім’я кудись зникло, ніби його стерли.

   — Вона у нас Тейра Ілсаріс. — голос Рейв, що пролунав просто за спиною, різко повернув мене в реальність. — І не смій так безцеремонно її зваблювати.

   Я навіть не встигла озирнутися, як напруга трохи спала, ніби хтось розірвав невидиму нитку. Хештар усміхнувся ширше.

   — О, тітонька, а ти що тут робиш?

   — Яка я тобі тітонька? — роздратовано відрізала Рейв, з’являючись поруч. — Взагалі-то сестра двоюрідна, ідіот. І у мене з нею контракт.

   — Бідна дівчинка, — він розсміявся, легко ухиляючись від її потиличника. — Ти її змусила чи напоїла? Хоча… мабуть, це одне і те саме.

   — Ні. Вона сама погодилася! — ображено кинула Рейв і одразу ж кинула на мене короткий, уважний погляд.

   Відповіла їй ледь помітною усмішкою — спокійною, впевненою. А потім знову перевела погляд на нього. І цього разу вже свідомо витримала зоровий контакт.

   — Тейра, — нарешті сказала я, трохи схиливши голову. — І, здається, я знову здатна відповідати за свої рішення.

   Ледь помітна пауза. Цікавість у його очах стала глибшою. Тепер це вже була не просто гра.

   Його погляд затримався на мені трохи довше, ніж потрібно. І цього разу я це відчула чіткіше. Не просто увагу. Вплив. Ледь вловимий, майже ніжний… але спрямований. Як тепла хвиля, що ковзає по свідомості, шукаючи слабке місце. Слова тут були зайві — він працював інакше.

Тонше. Я ледь помітно вдихнула. Ось воно, іІнкуб. Цікаво.

   — Тейра… — він повторив моє ім’я так, ніби смакував його. І водночас зробив крок ближче. — Гарне ім’я.

   Магія торкнулася сильніше. Наче хтось м’яко провів пальцями по думках, пропонуючи розслабитися, піддатися, не аналізувати. Я могла б. Це було… приємно. Небезпечно приємно. Але замість цього я трохи нахилила голову, ніби придивляючись до нього уважніше. І… усміхнулася.

   — Обережніше, Хештар, — тихо мовила я, майже довірливо. — Ти зараз або дуже впевнений у собі… або дуже погано оцінюєш ситуацію.

   На мить — всього на мить — його вплив збився з ритму. Я відчула це так само чітко, як і він — мою реакцію. І скористалася. Зробила крок ближче сама. Скоротила дистанцію настільки, що тепер уже йому довелося трохи змінити фокус.

   — Це ж факультет ілюзій і впливу, так? — м’яко продовжила я. — Тоді ти повинен розуміти… що коли на тебе не реагують, як ти очікуєш — це вже не зовсім твоя гра.