— Це викрадення, Доре! Справжнісіньке викрадення! — обурено видала вона, щойно Назар вмостився за кермом.
— То заяви на мене копам, — фиркнув хлопець і завів двигун.
— Я не хочу додому, — раптом тихіше промовила.
— А куди хочеш? — він повернув голову й зазирнув у її очі кольору морської хвилі.
— Куди завгодно. Лише не туди.
— Окей.
За мить автівка плавно рушила з місця, залишаючи позаду самотню вулицю. І тільки тепер Ніка усвідомила одну цікаву деталь: Назар геть нічого не знав про її містечко. Тож довелося взяти на себе роль навігатора.
— Їдь прямо до світлофора, потім поверни праворуч і спускайся вниз.
— Прийнято.
Дівчині нічого не залишалося, як вмоститись зручніше на шкіряному сидінні, спостерігаючи за дорогою крізь вікно. Назар упевнено тримав кермо, аж поки звичне асфальтоване покриття не змінилося нерівною грунтовкою. Він кинув на супутницю короткий погляд.
— Ми точно туди їдемо?
— Точніше не буває.
Більше хлопець не став нічого з'ясовувати. Автівка повільно долала бездоріжжя, то піднімаючись, то спускаючись униз. Навколо панувала суцільна темрява. Жодного ліхтаря, жодного натяку на цивілізацію. Обабіч дороги височіли дерева, що в нічних сутінках скидалися на якихось химерних велетнів із довжелезними руками-гілками.
Мерседес знову почав дертися вгору, і раптом із пасажирського сидіння долинуло:
— Зупинись!
Назар миттєво натиснув на гальма. Автівка слухняно завмерла за кілька метрів від краю дороги.
— Ще трохи — і ми б зірвалися у прірву, — видихнула Ніка.
Хлопець смикнув плечем і скоса глянув на неї.
— А не можна було попередити про такі дрібниці трохи раніше?
Замість відповіді дівчина потягнулася до паска безпеки й розстебнула його. Потім нарешті взула туфлі, які досі тримала в руках, і вибралася назовні. Назар заглушив двигун та вийшов слідом. Лише тепер він розгледів, куди вони приїхали. На краю пагорба, майже над самим урвищем, відкривалася неймовірна панорама нічного міста. Тисячі вогників розсипалися далеко внизу, мерехтіли у вікнах будинків, вздовж доріг і на високих будівлях. Здавалося, хтось розсипав по темному полотну цілу жменю зірок. Навколо панувала тиша. Лише прохолодний вітерець час від часу торкався шкіри, розвіюючи пасма волосся.
— Гарно тут, — несподівано промовив Назар. — Твоє улюблене місце? - повернувся до неї.
— Радше місце сили, — вона знову перевела погляд. — Тут можна просто посидіти в тиші. Ні про що не думати. Принаймні спробувати.
Дівчина сперлася стегнами об капот автомобіля й занурилася поглядом у далечінь. Міські вогні безтурботно сяяли, ніби там, унизу, усе було набагато простіше, ніж у її власних думках. Назар зупинився поруч. Кілька хвилин вони просто мовчали. Аж поки Ніка не порушила цю мовчанку:
— Як ти мене знайшов? Слідкував за мною?
— Ні. Я вже збирався їхати додому, навіть машину прогрів, аж раптом побачив тебе.
Він майже не збрехав. Майже сказав правду, майже… Адже справді стояв біля свого мерса, тільки от останні двадцять хвилин ніяк не міг наважитися поїхати. Немов щось невидиме тримало його біля цього місця. А точніше — хтось.І саме тоді він помітив її.
Знервовану, босу й трохи напідпитку, вона все одно рішуче крокувала вулицею, хоча час від часу її удавану “впевненість” зраджувала хитка хода.
Він не витримав. Не зміг просто сісти за кермо й залишити її саму посеред ночі.
— Але повівся ти як козел, коли схопив мене й запхав у машину, — нагадала дівчина.
— Не сперечаюся, — жоден мускул на його обличчі не здригнувся. — Можливо, і так. Але анітрохи про це не шкодую.
Ніка глянула на хлопця й щойно помітила, як на його губах заграла котяча усмішка.
#51 в Молодіжна проза
#748 в Любовні романи
#63 в Романтична комедія
від ненависті до кохання, поганий хлопець і хороша дівчина, максимумхімії
Відредаговано: 14.11.2026