26 глава "Приїзд"

Яся.

Щойно знайома львівська вулиця виринула за вікном мікроавтобуса, у грудях нарешті розтиснувся той крижаний вузол, який я носила в собі місяцями. Важке, невидиме каміння просто скотилося з плечей. Батьківський дім завжди діяв на мене краще за будь-які заспокійливі чи психологічні техніки: тут повітря пахло затишком, спокоєм і безпекою — тим рідкісним відчуттям, якого війна позбавила нас усіх.

Макс плавно пригальмував біля під'їзду й заглушив двигун. У салоні на мить запала тиша, яку майже одразу розрізав дзвінкий, до болю рідний дитячий голос згори:

— Мамо, тату, вони приїхали! Вони вже тут!

Я підняла погляд і мимоволі всміхнулася. На нашому балконі стояла — точніше, несамовито стрибала на місці — босонога Яринка. Вона махала обома руками так завзято, що здавалося, от-от злетить, а її кіски смішно підстрибували в такт рухам.

Ми не бачилися довгих два роки. Востаннє ми з Лесею переступали цей поріг ще в іншому, мирному житті — задовго до того, як ранок 24 лютого розбив наш світ на «до» та «після». І тільки зараз, дивлячись на щасливу сестричку, я по-справжньому повірила: ми нарешті вдома.

Дверцята мікроавтобуса з глухим клацанням відчинилися, і прохолодне під вечірнє повітря Львова ринуло в нагрітий салон.

Я не встигла навіть зробити крок на тротуар, як важкі двері під’їзду з гуркотом розчинилися. Звідти кулею вилетіла Яринка — у шортах, босоніж, із розмаяними кісками.

— Яся! Леся! — вона з розгону врізалася в нас обох, обхоплюючи рученятами наші талії так міцно, наче боялася, що ми знову зникнемо.

Я опустилася на коліна прямо на теплий асфальт, притискаючи сестричку до себе. Вона пахла маминим малиновим варенням, сонцем і дитинством — усім тим, що ми з дівчатами так відчайдушно захищали в київських підвалах та шпиталях. Леся опустилася поруч, обіймаючи нас обох, і я почула, як сестра судорожно вдихнула повітря, ховаючи мокрі очі в плече малої.

Яринка раптом відсторонилася, уважно оглянула Лесю, примружила свої карі оченята й абсолютно серйозним, вимогливим тоном запитала: 

— А ти привезла? Ти тоді по телефону казала, що я головна в підвалі, і обіцяла найбільшу шоколадку в світі!

Ми всі мимоволі розсміялися — щиро, голосно, так, як не сміялися вже дуже давно. Навіть хлопці, які розминали затерплі від дороги ноги біля багажника, усміхнулися.

— А як же, малявко! — Леся жартівливо клацнула її по носі. — У рюкзаку лежить. Величезна, ледве дотягли.

На ганок повільно вийшли батьки. Мама притискала до грудей край кухонного рушника. Вона дивилася на нас, і її очі вмить налилися сльозами. Тато стояв поруч зі схрещеними на грудях руками, але його підборіддя ледь помітно тремтіло.

— Дівчатка мої... живі, — видихнула мама, спускаючись сходами.

За мить ми вже потонули в її теплих, м’яких обіймах. Тато підійшов слідом, поклав свої важкі долоні нам на голови, поцілував спершу мене, потім Лесю, а тоді перевів погляд на хлопців, які скромно стояли біля машини.

— Привіт, Романе, — тато ступив до нього й міцно, по-чоловічому притиснув до себе. — Дякую, що беріг її.

— З поверненням, Павлику, — мама обійняла Павла, заглядаючи йому в обличчя з тим особливим материнським теплом, знаючи, через яке пекло пройшов його рідний Харків. — Ми так за вас молилися...

Павло лише стримано кивнув, підтискаючи губи від хвилювання, а Роман міцно потиснув руку батькові. Для наших батьків вони вже давно були не просто хлопцями доньок — вони були своїми, майже синами, законними зятями, які витримали найстрашніший іспит війною.

Але за спинами Романа й Павла стояла ще четвірка. Вони почувалися трохи ніяково, тримаючи дорожні сумки: Макс переминався з ноги на ногу, тримаючи за руку Настю. Поліна звично контролювала поставу, а Алекс лівою рукою притримував ремінь рюкзака, ховаючи трохи скуте праве плече.

— Мамо, тату, — я підвелася, беручи маму за лікоть і розвертаючи до гостей. — Ми приїхали не самі. Це наша сім’я. Ті, без кого ми б точно не впоралися.

Леся вийшла вперед, упевнено беручи ініціативу, як і годиться журналістці: 

— Знайомтеся! Це Макс і Настя. Настя тримала разом із Полею шпиталь у перші місяці, а родина Насті зараз в евакуації… В Молдові. Макс — наш головний титан логістики й водій, який вивозив нас з-під усіх бід.

Макс шанобливо схилив голову, а Настя несміливо всміхнулася:

— Добрий день. Дякуємо, що приймаєте таку ораву.

— А це — Поліна й Алекс, — Леся вказала на другу пару. — Поля — наш найкращий медик, янгол-охоронець шпиталю. А Алекс... форвард клубу і той самий наш «безсмертний» боєць, про якого я писала в репортажах.

Тато уважно подивився на Алекса, миттєво помітивши легку скутість у правому плечі та рубець, що ховався під коміром поло. Його погляд став ще теплішим і глибшим. Він зробив крок уперед і першим міцно потиснув руку спочатку розгубленому Алексу, а потім Максу.

— Чув про вас, хлопці. Багато чув, — голос тата звучав глухо й щиро. — Дякую за службу. І за моїх дівчат дякую.

Мама тим часом уже розпростерла обійми для дівчат. Вона по черзі пригорнула розчулену Настю й завжди стриману Поліну, яка під цим материнським дотиком на мить помітно розслабилася.

— Які ж ви всі худенькі, господи... — мама сплеснула руками, оглядаючи нашу втомлену компанію. — Ніяких розмов на порозі! Швидко беріть речі й заходьте в дім. У мене вже борщ на плиті доходить, пампушки гарячі. Вмиватися і відразу за стіл, їсти — і відпочивати!

Яринка вже встигла схопити Романа за руку: 

— А ти ж привіз мені якийсь подарунок? Ти завжди щось привозив!

Роман засміявся, переглядаючись із Лесею, яка тільки закотила очі: 

— Звісно, як можна було про це забути. Віддам, коли будемо розпаковувати речі. 

Ми рушили до під'їзду. Заходячи у прохолодний під’їзд, я відчула, як Павло тихо стиснув мою долоню. Ми були вдома. Усі разом.