21 глава "Карта розлучених сердець"

Коли спалах камери згас і Леся почала завантажувати фото для мами Алекса, у палаті запала тиха, сповідальна атмосфера. Це був той момент, коли після сміху завжди приходить усвідомлення реальності.

— Добре, що твоя мама в безпеці, Алексе, — тихо сказав Павло, дивлячись у вікно, за яким заходило квітневе сонце. — Мою батько все ж вмовив поїхати до Іспанії. Вона впиралася до останнього, не хотіла залишати дім. Але тато навів їй вагомий аргумент, який подіяв на неї на сто відсотків. Він сказав: «Уяви, як буде Павлові, коли він повернеться і дізнається, що його мами більше немає». Це на неї подіяло. Вона його послухала, бо любить нас більше, ніж ті стіни.

— Мої теж виїхали, — раптом мовила Настя, притулившись до плеча Макса. — Мама, тато і вся моя «футбольна команда» — три сестри й три брати. Зараз у Молдові. Важко було таку ораву вивезти, але вони там, і мені від того дихається легше. 

— Як вони виїхали? — Запитав Макс. — Ти ж казала, що у твого тата машина зламалась.

— Їм Денис допоміг, — Макс подивився на неї здивовано, наче не повірив, що Денис міг так вчинити. — У нього брат якраз їхав у Молдову. Він волонтер. І забрав з собою мою сім’ю. Денис хоч і егоїст, але про знайомих, близьких йому людей він допоможе. 

Роман, який до цього мовчки розглядав футболку Алекса, підняв очі. 

— Мої в Польщі. Мама і сестра. Батько пішов у військкомат і сказав Данилу вивезти їх в безпечне місце. Щоб вони не залишалися вдома вдвох. Тепер надсилають мені фото польських парків, а я дивлюсь і думаю лише про те, коли вони зможуть повернутися на нашу вулицю.

Яся підійшла до Лесі й обняла її за плечі. 

— А ми з Лесею — щасливі, — прошепотіла вона. — Наші батьки та сестра залишилися у Львові. Там відносно спокійно, наскільки це взагалі можливо зараз. Принаймні, вони вдома, на своїй землі. Ми знаємо, що якщо стане зовсім важко — нам є куди заїхати, щоб просто відчути запах маминої кухні.

— Мої також залишились вдома, — сказала я, — вони у Вінниці. Брат зі своїми однокласниками волонтерами стали в притулках для тварин. А батьки працюють як працювали. Артем у Києві, а ваші батьки де? — запитала я у Макса.

— Вони на початку війни були у відрядженні в Австрії. Там й залишились.

Алекс обвів усіх нас поглядом. Вісім людей. Вісім історій про те, як війна розкидала найдорожчих по різних країнах, як пазл, який ніхто не знає, коли знову вдасться зібрати.

— Чехія, Молдова, Польща, Іспанія, Австрія, Вінниця, Львів... Ціла карта Європи в одній маленькій палаті. Ми всі зараз наче в «аутсайді» від власних домівок.

— Головне, що ми в грі, — сказав Роман. — Поки ми тут тримаємося одне за одного, вони мають куди повертатися.

Ми знову замовкли. Кожен думав про своє: про далеку Іспанію, про галасливу Молдову, про малюнок сестрички з Чехії. Ми були роз’єднані кордонами з рідними, але тут, у цій кімнаті, ми стали міцнішими за будь-які державні межі.

Алекс притиснув телефон до грудей, де під футболкою «БЕЗСМЕРТНИЙ» билося серце, що тепер належало не лише футболу, а й усім нам.

***

Вже збираючись йти, Леся востаннє перевіряла фокус на камері, а Настя збирала порожні контейнери від обіду. Атмосфера в палаті була світлою, майже святковою, поки в кишені Павла не завібрував телефон.

Він дістав його, глянув на екран і коротко кивнув нам: — Батько. Певно, хоче дізнатися, чи я вже бачив Алекса.

Павло відійшов до вікна і натиснув «відповісти». Його спина, зазвичай пряма й непохитна, раптом якось дивно напружилася. Ми продовжували жартувати, але я помітила, як Яся замовкла на пів слові, не зводячи очей з чоловіка. Її внутрішній «радар» уже засік біду.

— Так, тату... Я зрозумів. Всі цілі? — голос Павла став неприродно рівним. — Це головне. Так... я розумію.

Він замовк надовго. У палаті стало так тихо, що було чутно мірне пікання монітора біля ліжка Алекса. Павло повільно опустив руку з телефоном. Він не обертався, продовжуючи дивитися на шпитальне подвір'я.

— Павло? — Яся підійшла до нього і обережно торкнулася ліктя. — Що сталося?

Павло нарешті повернувся. Його обличчя було блідим, а погляд — порожнім, наче він дивився крізь нас.

— Будинку більше немає, — тихо сказав він. — Пряме влучання. Тато каже, що від нашої квартири залишився тільки попіл і шматок стіни у вітальні.

Яся ледь не крикнула, закриваючи рот долонею. Настя впустила сумку, і пластикові контейнери з гуркотом розлетілися по підлозі, але ніхто не звернув на це уваги.

— Господи... — прошепотіла Леся.

— Батько сказав... — Павло важко ковтнув, і я побачила, як на його шиї забилася жилка. — Він сказав: «Добре, сину, що ти змусив маму поїхати. Якби вона залишилася — ми б її сьогодні ховали».

Він сів на край стільця, закривши обличчя руками. Павло — наш аналітик, людина, яка прораховувала кожен літр палива і кожен поворот дороги — зараз сидів розбитий. Бо логістика не може прорахувати траєкторію ракети, що летить у твоє дитинство.

— Повертатися більше немає куди, — додав він крізь пальці. — Всі фотографії, медалі, мамині квіти... все там залишилося. У тому вогні.

— Павле, слухай сюди, — голос Алекса був хрипким, але впевненим. — Дім — це не бетонні стіни. Дім зараз — це ми. Поглянь на нас. Ми всі живі. Твій батько живий. Мама в безпеці. Це і є твій дім. А стіни... ми побудуємо нові. Після фінального свистка ми відбудуємо такі стіни, що жодна ракета не візьме.

Павло підняв голову. Його очі були вологими, але слова Алекса, здається, трохи повернули його до реальності. Яся пригорнулася до нього, ховаючи обличчя на його грудях, і він міцно обняв її у відповідь.

— Він має рацію, — прошепотіла Яся. — Головне, що ми не ховаємо сьогодні нікого. Решта — то просто речі. Попіл, який ми змиємо.

Ми стояли в цій палаті, оточені білими стінами шпиталю, і раптом кожен з нас гостро відчув: війна забирає в нас минуле, по шматочку, по цеглині. Але вона не може забрати це «зараз», де ми тримаємося одне за одного на руїнах власного життя.