19 глава "День народження"

Наступний день.

Поліна.

Наступного ранку палата Алекса нагадувала не лікарняний бокс, а затишну вітальню, де панував контрольований хаос. Яся принесла цілий оберемок свіжих польових квітів, які дивом знайшла на ринку дорогою до шпиталю, і тепер вони стояли у скляній банці, перебиваючи запах антисептиків. Настя розклала на столі свіжі круасани, а Леся, як завжди, налаштовувала камеру, намагаючись зловити сонячне зайченя на обличчі Алекса.

— Слухай, Алексе, — Настя зі сміхом похитала головою, розливаючи чай у пластикові стаканчики. — Ти тепер офіційно головна зірка нашого відділення. Навіть старша медсестра запитувала, чи можна взяти у тебе автограф для її сина. Каже, він бачив твій гол у ворота останнього матчу тричі.

— Скажи їй, що автографи тепер тільки через мою офіційну наречену, — Алекс підморгнув мені, хоча його обличчя все ще було блідим. — У неї ексклюзивні права на моє тіло і підписи.

Ми всі засміялися. Це був той рідкісний момент, коли війна залишилася десь там, за товстими стінами шпиталю.

— Знаєте, дівчата, — раптом сказав Алекс, коли сміх трохи вщух. Він відставив стаканчик із чаєм і якось дивно подивився на календар на стіні. — Я от думаю... добре, що ми вирішили з цим весіллям зараз. Бо через два дні мені «стукне» двадцять три. А я не впевнений, що за чинними правилами шпиталю іменинникам дозволяють порушувати режим.

У палаті запала тиша. Я повільно опустила руку з серветкою.

— Що ти сказав? — перепитала я, кліпаючи очима. — Який день народження?

— Ну... мій день народження, — Алекс знизав здоровим плечем, наче йшлося про прогноз погоди. — Через два дні. Двадцять п’яте квітня. Я якось і сам про це забув у тому лісі під обстрілом. Тільки вчора, згадав, що ледь не зробив собі «подаруночок» на вічний спокій.

— Алексе! — Настя ледь не впустила круасан. — Ти серйозно? 

— Бондаренко, —  почала я, —  ми з тобою вчимося вже чотири роки. А про твій день народження до сьогодні не знали. Чому?!

— А що я мав казати? — він знову всміхнувся, але в глибині очей промайнув сум. — «Привіт, я Алекс, і я хочу на день народження не торт, а щоб по нас не прилітало»? Не дуже святковий тост, згодні?

— Ти мав сказати нам про свій день народження ще на першому курсі, —  сказала Яся.

Я підійшла ближче і сіла на край ліжка, взявши його за руку. 

— Чому ти мовчав, дурнику? Ми б хоч щось придумали...

— А ви вже придумали, — він стиснув мої пальці. — Твоє «так» — це найкращий подарунок, який я отримував за всі ці роки. Решта — то дрібниці.

— Ну ні, — Леся рішуче вимкнула камеру і відклала її вбік. — Ніяких дрібниць. Якщо у нашого форварда днюха, то це буде не просто день народження. Це буде святкування його другого народження.

— Насте, Ясю, — я переглянулася з подругами. — Ви розумієте, що це означає? У нас є рівно сорок вісім годин, щоб організувати неможливе.

— Логістика Павла нам на допомогу, — Настя вже почала щось гарячково писати в телефоні. — Макс знайде музику, ми знайдемо найкращий Київський торт у цьому місті, а Поля... Полю, з тебе дозвіл від головлікаря на невелику вечірку.

Алекс дивився на нас, і я бачила, як на його обличчі з’являється вираз чистого, дитячого щастя. 

— Дівчата, та не треба... мені достатньо того, що ви тут.

— Смирно, Бондаренко! — Настя жартівливо відсалютувала. — На полі капітан Мельник, а в шпиталі — капітан Поліна. Тобі залишається тільки лежати й одужувати.

Ми знову заговорили всі разом, обговорюючи меню, подарунки й те, як пронести шампанське повз чергову медсестру. Війна нікуди не зникла, вона все ще була поруч, але в цій маленькій палаті ми щойно збудували територію, де життя святкувало свою перемогу над темрявою.

Алекс дивився на нас і тихо сміявся. Це був перший раз, коли я бачила, як він не просто «тримається», а по-справжньому насолоджується моментом.

Два дні потому.

Поки я з дівчатами гарячково обговорювали смак торту, у двері постукали. Павло, Роман і Макс зайшли так, ніби проводили спецоперацію: Роман тримав руки за спиною, а Макс намагався стримати загадкову посмішку.

— Так, дівчата, відійдіть на безпечну відстань, — скомандував Макс. — Тут працює професійна футбольна логістика.

Павло підійшов до ліжка Алекса. 

— Ми тут підрахували, Алексе... Тобі двадцять три. За футбольними мірками — ти в самому розквіті. За військовими — ти вже «старий» і досвідчений вовк. Але ми вирішили, що в тебе має бути щось, що нагадуватиме: ти — форвард, незалежно від того, що на тобі одягнено: форма клубу чи лікарняна піжама.

Роман вийшов наперед і нарешті показав, що тримав за спиною. Це була нова футбольна футболка їхнього клубу. Але не просто футболка. На спині замість звичного прізвища було написано: «БЕЗСМЕРТНИЙ», а під ним — номер 23.

А головне — вся футболка була розписана маркерами.

— Це від нашого підрозділу, — тихо сказав Роман. — Хлопці з позицій розписалися. Там і побажання «забити гол ворогу», і автографи тих, хто бачив твій вихід із того лісу.

Алекс обережно взяв футболку здоровою рукою. Його губи здригнулися. Він проводив пальцями по шорсткій тканині, читаючи короткі побажання від побратимів.

— 23... — прошепотів він. — Дякую, хлопці. Я думав, що наступний номер, який я отримаю, буде на інвентарній картці шпиталю.

— Ну, ми ще дещо додали, — Макс дістав із кишені невеликий шкіряний футляр. 

— Павло підняв зв'язки. Це капітанська пов'язка. Справжня. Ми хочемо, щоб коли ти вийдеш звідси — а ти вийдеш, — ти знав: для нас ти завжди на полі. Навіть якщо це поле зараз виглядає як завалена вирвами земля.

Алекс підняв очі на друзів. У палаті знову стало тихо, але це була та особлива тиша, яка буває тільки між чоловіками, що пройшли через спільне пекло.

— Ну що, імениннику? — Роман ляснув його по здоровому плечу. — 23 — це хороший рахунок. Тепер головне — грати на утримання результату і не лізти в офсайд, поки Поля не дозволить.