18 глава "Під наглядом нареченої"

Наступний день.

Алекс.

Ранок у шпиталі зазвичай пахне хлоркою та казенним чаєм, але цей день був особливим. Сонце пробивалося крізь напівзакриті жалюзі, малюючи на стіні золотисті смуги. Я розплющив очі й не відразу зрозумів, де я, поки не відчув тупий біль у плечі — нагадування про те, що я все ще живий.

Двері тихо відчинилися. Я очікував побачити чергову медсестру з крапельницею, але замість білого халата побачив її.

Поля йшла обережно, тримаючи в руках загорнутий у рушник скляний контейнер. Вона все ще була втомленою, але в її погляді більше не було того скляного відчаю, який я бачив вчора.

— Прокинувся? — вона поставила контейнер на тумбочку біля понівеченого кулона. — Я тут подумала... лікарняна каша — це, звісно, корисно, але вона точно не підходить для «безсмертних» форвардів.

Вона розгорнула рушник, і по палаті вмить розлився аромат, який змусив мій шлунок радісно відгукнутися. Картопляне пюре з часником і ті самі відбивні — золотисті, соковиті, саме такі, як готувала тільки вона.

— Ти коли встигла? — я спробував піднятися, але вона м’яко зупинила мене, поклавши руку на здорове плече.

— Поки ти бачив десятий сон про фінал Ліги Чемпіонів. Настя пустила мене на кухню в нашому корпусі. Каже, що для майбутньої родини можна зробити виняток.

Поля сіла на край ліжка. Вона набрала на ложку трохи пюре, перевірила температуру й піднесла до моїх губ. Я відчув себе маленьким хлопчиком, якого мама годує після застуди, але в цьому не було ні краплі ніяковості. Тільки безмежна ніжність.

— Смачно? — запитала вона, коли я проковтнув першу порцію.

— Це найкраще, що я їв у житті, — прохрипів я. — Навіть крутіше за ті вечері в ресторанах, де ми колись бували.

— Бо тут є секретний інгредієнт, — вона підморгнула мені, відрізаючи шматочок відбивної. — Часник для сили, а все інше — для того, щоб ти швидше встав і навчив мене танцювати весільний вальс. Бо поки що ти тільки «лежачий поліцейський».

Я засміявся, і цей сміх відгукнувся болем у рані, але мені було байдуже. Я дивився, як вона зосереджено годує мене, як обережно витирає куточок моїх губ серветкою, і розумів: війна могла забрати в нас стадіони, кар’єру і спокій. Але вона не змогла забрати цей ранок, це пюре з часником і цю дівчину, яка стала моїм головним трофеєм.

— Полю, — я перехопив її руку з ложкою, коли вона знову потягнулася до контейнера. — Дякую. Не за їжу. За те, що не відпустила мене.

Вона на мить завмерла, її пальці злегка здригнулися в моїй долоні.

— Їж, Алексе, — тихо сказала вона, знову набираючи пюре. — Нам треба багато сил. Попереду ще ціле життя. І, здається, Макс уже десь дістав ящик шампанського, щоб святкувати наше «так», тож тобі треба терміново ставати на ноги.

Я слухняно відкрив рот. У цій тихій палаті, під пікання моніторів, я вперше за довгий час відчув себе у повній безпеці. Бо кохання пахло не трояндами, а домашньою їжею і впевненістю, що завтра обов'язково настане.

Поліна.

Алекс якраз доїдав останню ложку пюре, коли двері палати знову відчинилися, і на порозі з’явилася Настя. У руках вона тримала металевий лоток, на якому самотньо лежав шприц. Її обличчя було напрочуд зосередженим, навіть трохи суворим.

— Так, «безсмертний», основна страва закінчилась тепер…, — сказала вона, зупиняючись біля ліжка. — Час для десерту. Павло особисто перевірив наявність антибіотиків на складі, тож не змушуй логістику чекати.

Алекс підозріло глянув на шприц, а потім на Настю. 

— Настю, ти ж казала, що твій максимум — це перев’язки й реєстрація поранених. Ти впевнена, що хочеш тренуватися саме на мені?

Настя на мить завагалася, її бойовий запал трохи згас. Вона глянула на мене, в цей час я вже відкладала контейнер з їжею і витирала руки. 

— Ну... я дивилася, як це роблять дівчата. Теоретично, нічого складного, — невпевнено промовила Настя, але рука з лотком ледь помітно здригнулася. — Але якщо чесно, Полю, я досі боюся навіть на подушці тренуватися. Руки тремтять, коли бачу живу людину.

Я тихо засміялася, підводячись і м’яко забираючи лоток у подруги. 

— Теорія — це добре, Настю, але давай ми залишимо практику професіоналам. Ти краще простеж, щоб Макс не з’їв відбивні, які залишилися в сумці, — я вправно відкрила ампулу, і по палаті рознісся характерний спиртовий запах. — Алекс і так ледь вижив після зустрічі з уламком, не варто випробовувати його долю ще й твоїми «першими кроками» в медсестринстві.

Настя полегшено зітхнула і зробила крок назад. 

— О, це я з радістю. За Максом і відбивними я простежу краще, ніж за будь-яким шприцом.

Я підійшла до Алекса. Мої рухи миттєво змінилися — з ніжних,  перетворилися на зосередженого медика. Я професійно перевірила голку, випустила крапельку ліків і глянула на Алекса тим самим поглядом, який не терпів заперечень. І який він сприймав як виклик.

— Розслабся, коханий. Це буде швидко. Обіцяю, що з моїх рук це болить менше, ніж відбиття пенальті.

Алекс слухняно завмер, дивлячись на мене з сумішшю захоплення та легкого побоювання. 

— З твоїх рук, Полю, я прийму навіть отруту, — пробурмотів він, заплющуючи очі.

— Не драматизуй, це всього лише вітаміни й антибіотик, — кинула я, вправно роблячи укол.

Настя, яка спостерігала за цим від дверей, лише похитала головою. 

— Дивитися на вас — це як дивитися фінал кубка. Тільки замість м'яча — шприц, а замість трибун — шпитальні стіни. Ладно, я пішла стримувати Макса, бо він там уже почав розповідати Роману, що «логістика вимагає дегустації».

Коли двері за Настею зачинилися, я обережно накрила Алекса ковдрою і на мить затримала руку на його плечі. 

— Все, «безсмертний». Тепер відпочивай. Тобі треба бути у формі, бо я не збираюся вести до вівтаря людину, яка кульгає. І, ще одне. Завтра ми з дівчатами тобі сумувати не дамо. Ми вже домовились весь день провести у тебе. А сьогодні відпочивай.