17 глава "Пропозиція"

Ранок.

5:25.

Поліна.

У палаті було тихо, лише мірне пікання моніторів відбивало ритм, який став для мене найважливішою музикою у світі. Я не йшла звідси вже дванадцять годин. Мій халат був зім'ятий, очі пекли від утоми, але я не могла заплющити їх ні на мить. Я мала бути першою, кого він побачить, коли повернеться.

Срібний кулон тепер лежав на тумбочці — понівечений, зігнутий уламком, він виконав свою місію.

Раптом пальці Алекса, які я стискала у своїх долонях, ледь помітно здригнулися. Я подалася вперед, затамувавши подих. Його вії затріпотіли, і за мить він повільно розплющив очі. Погляд був туманним, не сфокусованим, але коли він зупинився на мені, у глибині зіниць спалахнуло впізнавання.

— Полю... — його голос був ледь чутним шепотом, сухим і хрипким.

— Я тут, Алексе. Я тут, коханий, — я притиснула його руку до своєї щоки, відчуваючи, як сльози знову підступають до очей. — Не говори, тобі треба берегти сили.

Він на мить заплющив очі, збираючись із думками, а потім знову подивився на мене. Його рука, слабка і важка, спробувала поворухнутися.

— Я бачив... темряву, — тихо промовив він. — Але відчував твій кулон. Він грів мені груди. Ти була права... він зберіг мене.

— Ти злякав нас усіх до смерті, — я гладила його по щоці, намагаючись не розридатися. — Роман місця собі не знаходить. Леся, Настя — всі тут.

Алекс ледь помітно всміхнувся кутиками губ. А потім його погляд став серйозним, напрочуд ясним для людини, яка щойно вийшла з наркозу.

— Полю, послухай... Там, коли все вибухало... я думав лише про одне. Не про футбол, не про славу. Я думав про те, скільки часу ми згаяли. Скільки разів я хотів сказати тобі щось важливе, але відкладав «до кращих часів».

Я мовчки слухала, боячись порушити цю мить.

— Життя занадто коротке, — продовжував він, ковтаючи сухість у горлі. — Ми весь час чекаємо якогось ідеального моменту. Перемоги, кінця війни, наступного літа... Але «потім» може не настати. Я не хочу більше чекати.

Він зробив паузу, збираючи останні сили. Його пальці сильніше стиснули мою долоню.

— Виходь за мене, Полю. Не в наступному житті, не після перемоги... а зараз. Як тільки я зможу встати з цього ліжка. Мені не потрібен пишний бенкет чи стадіон фанатів. Мені потрібна ти. Офіційно. Назавжди.

Я відчула, як моє серце пропустило удар. У цій стерильній палаті, серед запаху антисептиків, це освідчення звучало щиріше за будь-які слова, сказані під софітами.

— Так, — я схилилася над ним, торкаючись лобом його лоба. — Так, Алексе. Я згодна. Ми більше нічого не будемо відкладати.

— Обіцяєш? — прошепотів він.

— Обіцяю. Тепер ми граємо в одній команді до кінця життя.

Він полегшено зітхнув і заплющив очі, засинаючи вже здоровим, спокійним сном. А я сиділа поруч, дивлячись на понівечений срібний талісман, і знала: наше життя не просто продовжується. Воно починається заново. Саме тут, на руїнах старого світу, ми будували свій — непохитний.

Два дні потому.

Палата Алекса ще ніколи не бачила такої кількості людей. Повітря було наелектризоване змішаними емоціями: запахом шпиталю, свіжої випічки, яку принесла Яся, і терпким ароматом камуфляжу, який принесли з собою хлопці.

Алекс напівлежав на подушках. Він був блідим, обмотаним бинтами, але в його очах знову з'явився той самий іскристий вогник, коли він побачив усіх своїх.

— Дивіться на нього, — подав голос Роман, зупиняючись у дверях. — Лежить як король, а ми там за нього окопи докопуємо.

Роман підійшов і обережно, щоб не зачепити поранене плече, потиснув другу руку. У цьому жесті було все: і провина, яка нарешті почала відпускати, і безмежна радість.

— Хтось же мав отримати відпустку першим, — слабко всміхнувся Алекс. — Я просто обрав найкоротший шлях через операційну.

— Більше так не жартуй, — відрізала Настя, розставляючи на тумбочці контейнери з їжею. — Ми ледь з розуму не зійшли.

Яся підійшла до Алекса і поклала руку на його здорову долоню.

 — Ми всі тут, Алексе. Усе ательє молилося за тебе. Ми навіть у сітки вплітали побажання одужання.

Павло стояв біля вікна, я бачила, як він непомітно витер очі, коли вперше глянув на друга. 

— Я перевірив твої медичні карти, — сказав він, повертаючи собі звичний діловий тон. — Поля каже, що динаміка позитивна. Якщо так піде далі, через місяць будеш бігати.

— Бігати не обіцяю, а от до вівтаря дійду, — раптом сказав Алекс, переглянувшись зі мною.

У палаті запала тиша. Леся, яка саме готувала камеру, щоб зробити «неформальне фото», застигла.

— Що? — перепитав Макс, піднімаючи брови. — Ви серйозно?

Я стояла поруч з ліжком у своєму білому халаті, мовчки підняла руку. На моєму пальці ще не було обручки — замість неї я зав’язала маленьку синьо-жовту стрічку.

— Ми вирішили не чекати, — тихо сказала я. — Життя занадто крихке, щоб відкладати щастя.

Першою закричала від радості Настя, кидаючись мене обіймати. Леся почала гарячково знімати — цей кадр мав стати фіналом її найкращого сюжету. Хлопці почали штовхати Алекса в здорове плече, сміятися і на мить... всього на одну коротку мить... війна зникла.

У цій тісній палаті не було обстрілів, не було логістичних карт і поранених. Були просто восьмеро друзів, які пройшли крізь пекло і залишилися людьми.

— Ну що, Капітани, — Роман обійняв Лесю за талію, дивлячись на друзів. — Здається, у нас скоро буде найгучніше весілля в історії цього шпиталю.

Ми стояли разом — поранені, втомлені, але непереможні. Це був наш головний тайм. І ми його вигравали.