16 глава "На лінії життя"

Поліна.

У шпиталі панувала дивна, майже неприродна тиша. Потік поранених, який не вщухав з самого ранку, раптом припинився. Але ця пауза не приносила полегшення. Навпаки, повітря здавалося густим і електричним, як перед грозою, від якої неможливо сховатися.

Я стояла біля вікна в маніпуляційній, безцільно дивлячись на сіре небо. Мої руки, зазвичай впевнені й швидкі, раптом стали холодними. Всередині грудей щось стиснулося — гострий, незрозумілий біль, який не мав нічого спільного з медициною. Це було передчуття. Те саме, що змушує звірів тікати з лісу задовго до пожежі.

— Полю, ти чого? — Настя підійшла ззаду, тримаючи стос чистих простирадл. — Ти бліда, як стіна. Йди випий води.

— Мені недобре, Насте, — прошепотіла я, не повертаючись. — Щось трапилося. Я відчуваю, як нитки рвуться.

— Це просто втома, — Настя спробувала посміхнутися, але її голос здригнувся. — Два тижні без новин від хлопців... це на будь-кого так подіє.

Раптом тишу розірвало виття сирен. Не тих, що попереджають про приліт, а наших — швидких, що мчать на межі можливостей.

— Важкий! — крикнули в коридорі. — Готуйте другу операційну! Мінно-вибухова, велика крововтрата!

Я миттєво ввімкнула режим лікаря, витісняючи тривогу в найглибший кут свідомості. Рукавички, маска, антисептик. Ми з Настею вибігли в приймальне відділення якраз тоді, коли відчинилися двері.

Каталку вкотили на шаленій швидкості. Санітари працювали злагоджено, але їхні обличчя були напруженими. На каталці лежав чоловік, повністю закритий термоковдрою, з-під якої виднілося лише розірване плече та забинтована голова. Все було в багнюці, попелі та густій, темній крові.

— Пульс ниткоподібний! Тиск падає! — вигукував анестезіолог.

Я підійшла, щоб перевірити пульс. Мої пальці торкнулися його шиї, шукаючи сонну артерію, і в цей момент світ навколо мене просто зник.

З-під розірваного коміра піксельної форми вислизнув шнурок. Брудний, просякнутий кров’ю і гартом, але на ньому виблискував маленький срібний кулон. Мій медичний символ. Мій талісман.

Час сповільнився до одного серцебиття. Кров відлила від обличчя, а в вухах залунав той самий білий шум, але тепер він був воглушливим.

— Алексе... — мій голос був схожий на хрип.

— Поліно, відійди! — крикнув хірург, відштовхуючи мене ліктем, щоб підготувати дефібрилятор. — Ми його втрачаємо!

— Це Алекс... — я вчепилася в край каталки, не в змозі відірвати погляд від брудної стрічки кольорів нашого клубу, що була прив'язана до кулона. — Це він!

Настя, яка стояла поруч, скрикнула, закриваючи рот руками. Журнал реєстрації випав з її рук, розсипавши сторінки по підлозі.

— Полю, вбік! — лікар подивився на мене з суворим жалем. — Ти не можеш працювати, якщо це твій... Геть звідси! Насте, забери її!

— Ні! — я вирвалася, відчуваючи, як у мені прокидається шалена, майже тваринна сила. — Я знаю його анамнез! Я знаю все! Я не піду!

Я подивилася на Алекса. Його обличчя, досі таке рідне, зараз було невпізнаваним під шаром бруду. Але кулон... він лежав прямо над його серцем, яке ледь-ледь боролося за життя.

«З твоїм талісманом я безсмертний», — пролунав у моїй голові його голос.

— Ти збрехав мені, Алексе, — прошепотіла я. — Ти збрехав. Але я не дам тобі піти. Не сьогодні. Я з вами!

Хірург подивився на мене і зрозумівши, що мене не зупинити, тому просто кивнув.

— Ходімо, але якщо щось буде не так, вижену!

Операційні лампи спалахнули надто яскраво. Починався найважливіший матч у моєму житті. І цього разу я була не на трибунах. Я була тою, хто стояв між ним і темрявою.

Роман.

— Романе, зупинись! — Артем якимось чином опинився в лікарні. Швидше за все йому подзвонила Настя. Артем вчепився мені в плечі, намагаючись стримати мій напір. — Ти не можеш туди зайти!

— Артеме, пусти! Це я мав бути на тій каталці! — я вирвався, але він знову перехопив мене, притискаючи до стіни. — Це був мій сектор! Мій прорахунок! Я не вберіг його!

— Послухай мене! — Артем труснув мене так, що зуби цокнули. — Поліна там. Вона з ним. 

Я затих, і мої сили вмить вичерпалися, залишивши лише пустку. Я повільно сповз по стіні на підлогу, закриваючи обличчя брудними руками.

— Ти не розумієш... — мій голос зірвався на хрип. — Він просто штовхнув мене в кювет. Я бачив, як уламки полетіли в нього. Якби не він... Артеме, якби не Алекс, я б зараз був двохсотим. Він прийняв мій метал на себе.

Артем мовчав. Він просто поклав руку мені на голову, як старший брат. А я сидів у коридорі шпиталю, великий і сильний «капітан», і вперше в житті молився не про перемогу в матчі, а про те, щоб мій найкращий форвард знову відкрив очі.

Навколо бігали люди, пахло ліками, а я все бачив той срібний талісман Поліни, який Алекс ховав під курткою. Я знав, що він його не вберіг від рани, але молив небо, щоб він зберіг його від смерті.

— Живи, Алексе... — прошепотів я в порожнечу. — Чуєш? Живи. Бо я не зможу дивитися в очі Поліні, якщо ти не вийдеш звідти.

Леся.

Я влетіла в коридор шпиталю, майже не відчуваючи під собою ніг. Новина про те, що групу Романа накрило, а Алекса везуть до нас, застала мене в редакції. Я не пам’ятаю, як доїхала. Пам’ятаю тільки холодний жах, який паралізував легені.

Біля операційного блоку я різко зупинилася. Побачене змусило моє серце стиснутися від болю. На підлозі, привалившись спиною до стіни, сидів Роман. Мій незламний, сильний Капітан зараз виглядав як тінь самого себе. Брудний піксель, обвітрене обличчя в плямах гару і руки... його руки були вкриті темною, засохлою кров’ю.

— Ромо! — я кинулася до нього, падаючи на коліна прямо в лікарняному коридорі.

Він підняв голову. В його погляді не було життя — лише порожнеча і пекуча провина. 

— Лесю... — його голос був схожий на хрест об каміння. — Його накрило. Через мене. Він штовхнув мене, Лесю. Він прийняв усе на себе.