15 глава "Невідомість"

Два тижні потому.

Макс.

У штабі логістики панувала мертва тиша, яку розрізав лише монотонний гул охолоджувачів та сухий тріск рацій. Тут не пахло порохом, тут пахло кавою, потом і перегрітим металом. Але напруга була такою, що, здавалося, торкнись стіни — і тебе вдарить струмом.

Павло не відводив очей від монітора. Для всього світу це була просто цифрова мапа з пульсуючими точками, але для нього кожна крапка мала обличчя. Сектор 4-Б. Там зараз були «Мельник» і «Бондаренко». Роман і Алекс.

Я нервово стискав у руках пластиковий стаканчик, який уже давно перетворився на шматок пожмаканого сміття. 

— Чому вони мовчать, Павле? — мій голос був схожий на шелест наждачного паперу. — Зв'язок мав бути ще десять хвилин тому.

— Там щільний обстріл, Максе. Радіоелектронна боротьба... або обірвало антену, — Павло намагався говорити спокійно, але його пальці на клавіатурі рухалися занадто швидко. — Я бачу виходи ворожої артилерії на радарі. Вони б'ють прямо по їхньому квадрату.

Я зупинився посеред кімнати. Моє зазвичай спокійне обличчя зараз нагадувало кам’яну маску. 

— Ми можемо щось зробити? Дай мені машину, я поїду туди...

— Ти нікуди не поїдеш! — раптом вигукнув Павло, вперше за весь час підвищивши голос. — Твоя робота — знайти евакуацію. Якщо вони поранені, кожна секунда в дорозі буде вартувати життя. Шукай водія, який не боїться смерті, Максе. Це все, що ми можемо.

У рації раптом щось клацнуло. Крізь суцільний білий шум прорвався крик, спотворений перешкодами: 

— «База»! Я — «Сьомий»! Потрібна допомога! Пряме влучання в блок! У нас «трьохсотий»! Повторюю, важкий!

Я кинувся до рації, ледь не перекинувши стіл. 

— Хто? Хто «трьохсотий»?!

— Бондаренко... — прохрипіла рація і знову забилася в конвульсіях перешкод. — Мельник витягує... ми відходимо...

Павло відкинувся на спинку стільця. На екрані монітора точка, що позначала групу Романа, спалахнула червоним і згасла.

— Живий, — прошепотів я, вчепившись у край столу. — Він сказав, що Роман його витягує. Павле, чуєш? Вони живі.

— Важкий, Максе... — Павло закрив очі, і по його щоці прокотилася самотня сльоза. — Давай водія. Швидко. Поки в нас ще є кого везти.

***

Минуло дві години з того моменту, як евакуаційна машина зникла за поворотом штабу. Павло сидів, не знімаючи навушників, хоча в ефірі була тиша. Я не міг всидіти на місці, тому міряв кроками кімнату, здригаючись від кожного телефонного дзвінка.

Нарешті мій смартфон завібрував. На екрані висвітилося: «Настя».

Я схопив слухавку так швидко, ніби від цього залежало моє власне життя. — Насте! Ти в шпиталі? Вони приїхали?

На тому кінці лінії запала коротка пауза, у якій я почув далекий писк медичних моніторів та швидкі кроки по кахлю. Голос Насті був тихим, втомленим, але професійно зібраним.

— Приїхали, Максе. Щойно закінчили первинну обробку. Роман... Роман у порядку. Контузія, кілька подряпин, він відмовляється лягати, сидить під операційною і не пускає нікого.

— А Алекс? — Я затамував подих, відчуваючи, як Павло за сусіднім столом теж завмер, розвернувшись у кріслі.

— Алекс у операційній, — голос Насті здригнувся. — Поля там із ним. Максе, там усе серйозно. Велика втрата крові. Якби не той кулон, який він носив... хірурги кажуть, що довезли б уже тіло. Срібло буквально зупинило смерть за міліметр від артерії.

Я відчув, як у мене підкошуються ноги. Тому опустився на стілець, дивлячись у порожнечу. 

— Він виживе, Насте? Скажи мені правду.

— Ми робимо все. Поля від нього не відходить, вона зараз — його головний ангел-охоронець. Але стан стабільно важкий. Потрібна молитва і час.

— Передай Романові... передай йому, щоб тримався. Ми скоро будемо. Як тільки Павло здасть зміну, ми вириваємося до вас.

— Бережіть себе, — прошепотіла Настя. — І... Максе? Дякую, що вчасно знайшов ту машину. Лікарі кажуть, зайві п'ять хвилин — і було б пізно. Ти врятував його.

Я відключив дзвінок і повільно поклав телефон на стіл. Подивився на Павла. 

— Він у операційній. Важкий. Але живий. Настя каже, Мельник відмовляється від огляду. Сидить під операційною, увесь у пилюці та крові, і нікого не пускає. Каже, що не піде, поки Алекс не вийде звідти.

Павло вперше за день гірко усміхнувся, хоча його очі залишалися серйозними. 

— Типовий Мельник, — тихо промовив Павло. — Навіть із контузією він продовжує тримати оборону. Для нього операційна — це зараз ворота, які він не має права залишити відкритими. Він вірить: поки він там стоїть, смерть не пройде. Це його тактика, Максе. Безглузда з точки зору медицини, але єдино вірна для нього як для Капітана.

Павло глянув на годинник. Кожна секунда зараз здавалася вічністю.