14 глава "Розмова"

Алекс.

Пил від машини Лесі ще висів у морозному повітрі, а я все стояв, притискаючи долоню до грудей. Крізь тканину пікселя я відчував гострий край срібного кулона. Дивно. Метал мав бути холодним, але він палив мені шкіру, наче в ньому була зосереджена вся енергія Полі.

— Гей, Алексе, прийди до тями. Треба закінчити з ящиками, поки знову не почалося, — голос Романа пролунав глухо, але в ньому відчувалася та сама напруга, що і в мене.

Я повільно повернувся. Рома стояв біля бруствера, дивлячись туди, де зник пікап. Його обличчя здавалося витесаним з каменю. Війна змила з нас обох той лоск, який так любили камери на стадіонах.

— Знаєш, Ром... — я почав, але голос підвів, став хрипким. Я відкашлявся і спробував знову. — Коли я тримав цей кулон у руках, я раптом зрозумів, який я ідіот.

Роман коротко зиркнув на мене, не випускаючи з рук автомата. 

— Це ти про що?

— Про те, що я чекав, — я підійшов ближче, вдихаючи запах вологої землі та згарища, який тут став замість парфумів. — Я чекав слушного моменту. Якогось особливого фіналу, дорогого ресторану, кільця з діамантом, від якого б засліпило пів Києва. Я думав про це ще до того, як усе почалося. Вже пів року, мабуть, як ношу цю думку в голові.

Я замовк, розглядаючи свої брудні пальці. Пальці, які ще годину тому могли тримати зброю, а тепер тремтіли від однієї згадки про дівчину в білому халаті.

— Я хотів зробити їй пропозицію після закінчення сезону, — продовжив я, дивлячись Роману в очі. — Думав: «Ось виграємо золото, і тоді...». А тепер розумію — немає ніякого «тоді». Є тільки «зараз». У цьому лісі, під цим сірим небом.

Роман мовчав, але я бачив, як розслабилися його плечі. Він розумів. Він, як ніхто інший, знав ціну кожній хвилині.

— Я зроблю це, Ром. Як тільки побачу її знову. Без пафосу, без камер. Просто скажу, що вона — мій єдиний причал. Якщо цей шматочок срібла має мене берегти, то я маю знати, заради чого повертаюся.

— Вона скаже «так», Алексе, — тихо відповів Роман, і вперше за весь день у його погляді промайнуло щось схоже на ту давню, футбольну впевненість. — Ти ж знаєш Полю. Вона чекає не каблучку. Вона чекає тебе.

Я кивнув, ковтаючи клубок у горлі. Срібло на грудях знову стало теплим. Тепер я знав: цей матч ми не маємо права програти. Бо мій найголовніший контракт ще не підписаний. І я зроблю все, щоб поставити цей підпис.

— Знаєш, — Роман нарешті відірвався від горизонту і вперше за день подивився на мене не як командир на бійця, а як старий друг. — Я завжди знав, що ти трохи «затягуєш» із пасом. Весь час хочеш обіграти ще одного захисника, зробити фінт гарнішим...

Я розгублено моргнув, не очікуючи такого переходу на футбольну термінологію.

— Але цього разу, Алексе, — Рома підійшов ближче і з силою стиснув моє плече, — ти маєш рацію. З цією пропозицією краще не грати в «додатковий час». Бо в житті немає судді, який додасть кілька хвилин до фіналу.

Він коротко засміявся, і цей звук, такий незвичний для нашого бліндажа, змусив мене теж мимоволі посміхнутися.

— Тільки уяви, — продовжував Роман, розпалюючись. — Який це буде заголовок для Лесі: «Зірковий форвард здався в полон без бою». Вона ж вас на першу шпальту винесе. А Поля... Поля тебе за це «так» так зацілує, що ти забудеш, як автомат тримати.

Я штовхнув його ліктем у бік, відчуваючи, як важкий клубок у грудях нарешті розсмоктується.

— Ну все, розмріявся, — буркнув я, хоча посмішка вже не сходила з мого обличчя. — Давай ящики, капітане. А то Павло приїде з перевіркою, а в нас логістика стоїть через твої розмови про весілля.

Павло.

Я стояв біля розчепірених дверей пікапа, тримаючи в руках планшет із маршрутними картами. Мої пальці за звичкою перевіряли цифри — витрати палива, кількість ящиків, час на доїзд до наступної точки. На війні я став людиною-алгоритмом. Але коли я почув сміх Романа й Алекса, цифри на екрані раптом розпливлися.

Я вийшов із затінку дерев саме в той момент, коли Алекс, зашарівшись, як підліток, намагався щось довести Ромі про весільні плани.

— Моя логістика працює як годинник, — подав я голос, і хлопці одночасно здригнулися. — А про весілля я все чув. Запишіть мене в список гостей. Я вже знаю, де дістати найкращий генератор для свята, щоб у вас музика не заглохла в найцікавіший момент.

Алекс глянув на мене, і я вперше за цей місяць побачив у його очах щось інше, крім відблиску нічних обстрілів. Це була надія — тонка, але міцна, як той ланцюжок від кулона на його шиї.

— Павле, ти серйозно? — Алекс усміхнувся, витираючи брудні руки об штани.

— Я завжди серйозний, коли йдеться про ресурси, — я підійшов до них і міцно потиснув руку Алексу, а потім Роману. — Якщо ти вирішив, що «так» має прозвучати — я зроблю так, щоб у тебе був і бензин, і час, і навіть пляшка того самого шампанського, яке Поля любить. Тільки виживи, форварде. Це єдина умова твоєї «логістики».

Ми стояли втрьох посеред цього німого міста. Повітря було важким, пахло квітневою вологою і залізом, але в цей момент ми не були частинами мобільної групи. Ми були командою, яка щойно обговорила план на головну гру сезону.

— Леся вже поїхала? — запитав я, дивлячись на дорогу.

— Хвилину тому, — відповів Роман, знову стаючи серйозним. — Вона забере ящики в ательє у Макса і Ясі по дорозі назад.

Я кивнув. Моя Яся. Я знав, що зараз вона сидить в ательє, схилившись над тканиною, і її серце б’ється в унісон із моїм. Вона відчуває, що ми тут, що ми живі.

— Ну що, «безсмертний», — я поплескав Алекса по плечу. — Допомогти з рештою вантажу? Чи ти тепер тільки про каблучку думатимеш?

— Давай ящики, аналітику, — хмикнув Алекс, повертаючи собі звичну зухвалість. — А то ще випишеш мені штраф за простій на позиції.

Ми заходилися розвантажувати термобілизну та сітки. Робота йшла швидко, злагоджено. Кожен пакунок, який ми кидали в бліндаж, був частинкою того світу, який ми захищали. Світу, де були білі халати Поліни, диктофони Лесі, голки Ясі та сміх Насті.