Друга частина. 13 глава "Довгоочікувана зустріч"

Місяць потому.

Леся.

Початок квітня видався холодним і колючим. За цей місяць я навчилася багатьом речам: монтувати сюжети на колінах у метро, розрізняти калібри за звуком і не здригатися від сирен. Але я так і не навчилася жити без Романа.

Дозвіл на виїзд у сектор, де тримала оборону мобільна група «Капітанів», мені підписали лише вчора. Я знала, чому керівництво зволікало: там було надто свіжо. Місто, яке щойно почало дихати після тижнів задухи, ще не звикло до власного голосу.

Багажник пікапа був забитий до стелі. Максиміліан передав кілька ящиків термобілизни, яку дівчата в ательє шили ночами, та маскувальні сітки, в які Яся вплела, здається, усю свою надію. Кожен вузол — як молитва.

— Лесю, будь обережна, — супроводжуючий офіцер востаннє перевірив моє кріплення бронежилета. — Знімай швидко. Побачиш своїх — не втрачай голову. Тут час іде інакше.

Ми їхали розбитими дорогами. Пейзаж за вікном нагадував понівечене полотно: обвуглені скелети машин, посічені осколками дерева, порожні очниці вікон. Це було місто, яке вижило, але все ще мовчало.

Машина зупинилася біля околиці, де колись був затишний приватний сектор. Тепер тут панував запах гару та вологої землі. 

— Вам туди, — кинув військовий. — У вас п’ятнадцять хвилин.

Я схопила камеру і пішла вперед. Ноги ставали ватяними, коли я бачила глибокі вирви, що заповнилися березневим снігом із дощем. Здалеку я помітила дві постаті в пікселі. Вони розвантажували ящики, що привезли волонтери раніше.

Один із них випрямився. Брудне обличчя, густа щетина, втомлені очі під шоломом. Це був Алекс. Він помітив мене першим і завмер, ледь не впустивши вантаж. 

— Леся?.. — прохрипів він, наче забув, як звучать імена з того, минулого життя.

А потім з-за насипу вийшов він. Роман. Мій Капітан. Тільки тепер він не був схожий на того зіркового капітана з обкладинок. Схудлий, загартований вогнем, із поглядом, у якому оселилася сталь. Я бачила в його очах відблиск того, що вони побачили в цьому місті, і це була не та гра, до якої він звик.

Я не витримала. Забувши про камеру, про журналістську етику і про те, що довкола війна, я побігла до нього. Роман підхопив мене на льоту, притискаючи так сильно, що бронежилет боляче врізався в ребра. Але я не відчувала болю. Я відчувала лише запах — запах пороху, мастила і того самого рідного тепла, яке не зміг вистудити березень.

— Ти збожеволіла... — прошепотів він мені у волосся. — Навіщо ти сюди приїхала? Тут ще надто... важко. 

— Я мала тебе побачити, — я підняла очі на нього, намагаючись запам'ятати кожну нову зморшку, яку викарбував цей місяць. — Я привезла речі від Макса. І привіт від сестри.

Алекс уже стояв поруч, намагаючись посміхнутися тим самим щирим сміхом, який зараз здавався дивом. 

— Лесю, ти навіть не уявляєш, як вчасно! У нас якраз закінчилися чисті футболки, а Павло зі свого штабу логістики обіцяв, що «все буде за графіком», але ми тут трохи випали з календаря.

Я витерла сльози й нарешті підняла камеру. 

— Ну що, хлопці? Зробимо репортаж? 

Роман взяв мене за руку, і я відчула, як крізь грубу рукавицю проходить той самий електричний струм. 

— Пиши, Лесю. Хай знають, що ми тримаємо поле. І ми не підемо з нього до фінального свистка.

Час вичерпався швидше, ніж я встигла вдихнути. Машина супроводу почала сигналити. Алекс допоміг мені закинути сумку на сидіння, але в останній момент притримав дверцята. У його погляді промайнуло те, що він ніколи не показував на камеру.

— Лесю, зачекай, — він озирнувся на Романа і знову повернувся до мене. — Поля... як вона? Вона справді тримається? Я відчуваю по голосу, що вона щось приховує. 

Я поклала руку на його запилений рукав. 

— Вона працює в шпиталі майже без сну, Алексе. Вона стала іншою. Тихішою, але міцнішою за будь-яку броню. Вона сумує так, що це боляче бачити, але вона вірить у тебе. 

Алекс важко ковтнув, відводячи погляд у бік зруйнованих будинків. 

— Передай їй, що я повернуся. Пообіцяй. 

— Вона знає. І вона просила передати тобі це.

Я дістала з внутрішньої кишені маленький згорток. На долоні лежав срібний кулон Поліни на міцному шнурку, до якого вона прив’язала маленьку стрічку кольорів їхнього клубу. 

— Вона зняла його з себе, Алексе. Сказала, що це твій захист. 

Алекс обережно взяв кулон. Його пальці, звичні до металу автомата, затремтіли. Він швидко надів талісман, ховаючи його під піксель, ближче до серця. 

— Тепер я точно безсмертний, — спробував пожартувати він, але голос зрадницьки зірвався.

Машина рушила. Я дивилася в дзеркало заднього виду, як дві постаті в камуфляжі зникають у квітневому тумані звільненого міста. Роман і Алекс. Хлопці, які тепер вели свій найважливіший матч.

Поліна.

Скляні двері шпиталю відчинилися, впускаючи запах квітневого холоду разом із Лесею. Вона виглядала так, ніби побувала на іншому кінці всесвіту. Ми з Настею закінчували перев’язку в коридорі — місць у палатах знову бракувало. Настя першою кинулася до Лесі. 

— Лесю! Ти повернулася!

Я підійшла повільніше. Серце калатало в горлі. Я дивилася на Лесю, боячись запитати й водночас помираючи від бажання дізнатися. 

— Я бачила їх, — видихнула Леся, дивлячись мені в очі. — Обох. Вони стоять. 

Настя закрила обличчя долонями. Це були перші сльози полегшення. 

— Як Макс? Що передавав? — прошепотіла вона. 

— Макс каже, що Павло побудував таку логістику, що постачання працює як швейцарський годинник. Вони тримаються, дівчата. Наскільки це можливо після того, що там було.

Потім Леся підійшла до мене зовсім близько. 

— Полю... я віддала йому твій кулон. 

Я затамувала подих. Згадала, як знімала цей символ, що був зі мною всі роки навчання. 

— І що він?