12 глава "Логістика"

Макс.

Штаб сектору нагадував гігантську інтелектуальну м’ясорубку. Стіни, завішані картами, гул десятків голосів, постійний тріск рацій і запах міцної кави, що змішувався з ароматом мастила для зброї. Тут не було трибун і фанатів — тільки сухі цифри та напрямки, від яких залежало, чи отримає хтось підкріплення вчасно.

Ми з Павлом сиділи за довгим столом, заваленим відомостями та планшетами. Перед Павлом світилося три монітори. Його пальці літали по клавіатурі з тією ж точністю, з якою він колись розраховував кутові удари.

— Максе, подивись сюди, — Павло не відривав очей від екрана. Його голос був сухим і зосередженим. — Третій сектор на підступах просить БК і додаткові медикаменти. Але дорога через північну розв’язку вже під вогневим контролем.

Я схилився над картою. Мій мозок автоматично почав будувати логістичний ланцюжок. У цивільному житті я допомагав у вільний час татові керувати будівництвом і транспортними потоками, але там помилка коштувала грошей. Тут — життів.

— У нас є об’їзд через промзону, — я вказав на тонку лінію на карті. — Там стара дорога, вона розбита, але вантажівки пройдуть. Якщо відправимо дві машини з інтервалом у десять хвилин, є шанс, що проскочать.

— Ризиковано, — зауважив Павло, швидко вираховуючи ймовірності. — Але якщо ми не доставимо це до вечора, хлопці там просто не втримаються.

Я подивився на Павла. Він був у своїй стихії — у світі алгоритмів і графіків, де кожен рух мав бути прорахований до секунди.

— Роби запит на конвой, — сказав я, випроставшись. — Я зараз домовлюся з транспортною ротою. Павло, мені треба, щоб ти моніторив їхній шлях у реальному часі. Якщо побачиш рух техніки ворога в тому квадраті — давай сигнал миттєво.

— Зроблю, — коротко кинув він.

До нас підійшов полковник, той самий, що приймав нас вранці. Він глянув на наші розрахунки й ледь помітно кивнув. 

— Футболісти, кажете? Ви за чотири години розібрали завал у логістиці, який ми не могли подолати зранку. Ваша звичка бачити все поле одночасно — це те, що нам треба.

Він пішов, а я знову потягнувся до рації. 

— Перший, я — Сьомий. Формуємо групу на промзону. Прийом.

Коли настала коротка пауза, я глянув на телефон, що лежав екраном донизу. Я знав, що Настя зараз у безпеці з Артемом, але всередині все одно все стискалося.

— Павле, — тихо покликав я. — Ти як?

Павло на секунду зупинив пальці над клавіатурою. 

— Мій внутрішній годинник каже, що ми працюємо вже вісім годин без перерви, — відповів він, не повертаючи голови. — А ще він каже, що Роман і Алекс зараз саме в тому секторі, куди ми відправляємо допомогу.

Я зціпив зуби. Тепер це було особистим. Ми не просто будували логістику — ми тягнули лінію життя для своїх друзів.

— Тоді прорахуй все так, щоб вони отримали ці патрони до того, як закінчиться останній магазин, — сказав я.

— Вже прораховую, Максе. Вже прораховую.

Гул у штабі на мить відступив на другий план, коли на моніторі спалахнуло повідомлення від Артема. 

Артем був лаконічним, як і завжди, коли справа стосувалася діла.

— Є зв'язок, — тихо сказав я, відкриваючи месенджер. — Артем пише, що розвіз усіх. Яся в ательє у Максиміліана, вже ввімкнулася в роботу з сітками. А Поліна з Настею... вони в шпиталі.

Я різко видихнув, спираючись руками на стіл. Мій погляд затримався на рядках повідомлення. 

— Шпиталь? Артем же казав їм чекати.

— Артем пише, що вони «прийшли до тями». Цитую: «Дівчата думають тверезо. Поліна приборкала свій порив рятувати всіх одночасно і працює за протоколом. Настя заспокоїлася, вона поруч із Полею, допомагає з реєстрацією та перев’язками. Вони в порядку». Тверезо думають... — повторив я, і на моєму обличчі з'явилася слабка, ледь помітна посмішка. — Це ж наші дівчата, Павле. Вони не вміють інакше. Якщо Поліна ввімкнула режим лікаря, то її вже не зупинити.

Я знову повернувся до карти. Тепер, коли ми знали, що Поля і Настя на своїх постах, цифри на екрані перестали бути просто статистикою. Шпиталь, у якому вони працювали, був одним із тих пунктів, куди ми мали скеровувати допомогу в першу чергу.

— Дивись, — Павло вказав на логістичну криву. — Якщо дівчата там, ми маємо забезпечити цей сектор безперебійно. Я закладаю додатковий резерв медикаментів на їхній напрямок. Тепер це не просто «шпиталь №4». Тепер це точка, де стоять наші.

Я кивнув, його погляд знову став сталевим. 

— Зрозумів. Я зв’яжуся з Артемом пізніше, дізнаюся деталі по Лесі. Але зараз... якщо вони думають тверезо, то і ми маємо. Павле, вертаємося до третього сектора. Роман і Алекс чекають на конвой.

Я знову занурився у світ координат. Знання про те, що Поліна зараз десь там, у білому халаті, впевнено робить свою справу, дало мені те саме відчуття контролю, яке я так боявся втратити.

Ми більше не були розгубленими хлопцями з 15-го поверху. Ми були частиною злагодженого механізму. Дівчата тримали шпиталь і тил, ми тримали логістику, а Роман з Алексом — фронт.

Гра стала масштабною, і в цій грі ми нарешті зайняли свої позиції.

Роман.

Лютий вітер на підступах до міста не просто обпікав — він здавався матеріальним. Ми з Алексом лежали на промерзлій землі, яка ще вчора була просто частиною ландшафту, а сьогодні стала нашою єдиною опорою. Навколо — бетонні блоки, мішки з піском і низьке, брудне небо, яке постійно здригалося від дальніх розривів.

Алекс стискав автомат так само міцно, як колись штангу воріт після пропущеного м’яча. Його обличчя було заляпане багнюкою, а очі... в них більше не було того безтурботного вогню. Тільки холодна зосередженість.

— Ромо, — прошепотів він, не відриваючи погляду від бінокля. — Рух у квадраті дванадцять. Бачиш?

Я примружився. На обрії, за залишками придорожнього кафе, щось ворухнулося. Металевий блиск. Важкий гул, який ми відчували скоріше підошвами черевиків, ніж вухами.