11 глава "Тил"

Яся.

Ательє Максиміліана завжди було для мене островом спокою. Запах дорогої тканини, парфумів та свіжої кави, м’яке світло, що падало на ескізи вечірніх суконь... Тепер цей острів змінився до невпізнання.

Коли ми з Артемом зайшли, я на мить застигла. Посеред залу, де зазвичай стояли вишукані манекени, тепер лежали величезні рулони темно-зеленої та коричневої тканини. Замість шовку — цупкий фліс і сітки.

— Ясю! — Максиміліан вискочив нам назустріч. Його завжди ідеально вкладене волосся було скуйовджене, а на шиї замість стильного шарфа висів кравецький сантиметр, переплутаний із суворими нитками. — Слава Богу, ви доїхали. Артеме, дякую!

Артем лише коротко кивнув, не випускаючи телефона з рук. 

— Я залишаю її тут. У мене в редакції горить стрічка, треба повертатися. Максе, якщо щось — дзвони одразу.

Він подивився на мене, і в цьому погляді було мовчазне «бережи себе». За хвилину звук його машини розчинився в гуркоті далеких вибухів.

Артур, хлопець Максиміліана, сидів на підлозі, зосереджено розрізаючи ножицями цупку тканину на довгі смужки. Його руки, звичні до малювання архітектурних планів, тепер впевнено працювали з грубим матеріалом.

— Сідай, Ясю, — Максиміліан підштовхнув до мене стілець біля великого столу. — Ми шиємо термобілизну для хлопців. Артур ріже, я зшиваю. Нам треба, щоб хтось сортував замовлення, відповідав на дзвінки та почав вплітати ці смужки в сітки. Це заспокоює, повір.

Я взяла в руки смужку тканини. Вона була шорсткою і зовсім не нагадувала ті невагомі сукні, які Макс шив для нас.

— Ти знаєш, що наші хлопці вже там? — тихо запитала я, почавши затягувати перший вузол на великій сітці, розтягнутій між двома колонами. — Роман і Алекс на підступах. Поля щойно дзвонила.

Максиміліан зупинив швейну машинку. Тиша, що настала, була занадто гучною. 

— Знаю. Артур теж рвався, але ми вирішили: тут ми зробимо більше. Ми одягнемо сотню таких, як вони.

Я дивилася, як мої пальці автоматично повторюють рух: продіти, затягнути, вирівняти. Один стібок — одна надія. Один вузол — один захист. Мій майбутній диплом психолога зараз здавався мені менш важливим, ніж це вміння вплітати віру в маскувальну сітку.

— Максе, — озвався Артур, не піднімаючи голови. — Там на склад привезли ще партію ниток. Треба забрати, поки не комендантська.

— Яся на телефоні, а ми з тобою — на розвантаження, — Максиміліан знову запустив машину. — Працюємо, дівчата і хлопці. У нас немає часу на розпач.

Я знову потягнулася до тканини. На кожній смужці я подумки писала імена: Роман, Алекс, Макс, Павло. Ця сітка мала стати для них невидимим щитом.

А в цей час Артем уже мчав порожніми вулицями назад до своєї «фортеці». Він знав: поки ми плетемо сітки, він має сплести з уривків новин правду, яку почує світ.

Поліна.

Шпиталь зустрів нас не тишею, а гуркотом коліс каталок та різким, майже агресивним запахом хлору й антисептика. Тут час не йшов — він летів, збиваючи з ніг. Артем мав рацію: якби ми приїхали сюди в стані паніки, нас би просто розчавило цим ритмом.

— Ви до нас, допомагати?! — до мене підбігла старша медсестра, чиє обличчя під маскою здавалося висіченим із втомленого сірого каменю. Єдине, що я встигла тільки кивнути. — Добре. Халат, маска, рукавички — миттєво! 

— Я... я волонтер. Можу допомагати з реєстрацією, переносити речі, тримати... — Настя на мить запнулася, але одразу випрямилася, — ...тримати інструменти.

— І… — вона на мить зупинилась, —  як вас звати?

— Вона —  Настя, Я —  Поліна

— Мг, значить так: Настя на реєстрацію, швидко! — кивнула медсестра. — Там потік людей. Насте, головне — не дивися на обличчя, просто пиши дані. Поліно, за мною. 

Я забігла в ординаторську, на ходу затягуючи зав’язки халата. Мої руки більше не тремтіли. Це була та сама «крижана ясність», про яку я думала в підвалі. Я застебнула рукавички — цей звук, різке клацання латексу об зап'ястя, став для мене сигналом: гра почалася.

Коли двері приймального відділення відчинилися, всередину занесли перших поранених. Це не було схоже на травми, які я бачила на стадіоні. Тут не було забиття коліна чи розтягнення зв'язок.

— Приймаємо! — крикнув лікар.

На каталці лежав хлопець, майже мій одноліток. Його обличчя було вкрите брудом і кров'ю, а погляд... він дивився в стелю, ніби намагався знайти там відповідь на питання «чому?».

— Полю, тримай тиск! — голос хірурга вирвав мене з заціпеніння.

Я підійшла ближче. Настя стояла біля столу реєстрації всього в кількох метрах від нас. Я бачила, як вона зблідла, коли побачила першу закривавлену пов'язку, але її рука продовжувала швидко писати прізвища у журнал. Вона не відвела очей. Вона трималася.

Я зосередилася на пораненні. Уламок. Праве плече. Мої пальці автоматично почали готувати затискачі. Білий шум лікарні заповнив вуха, відсікаючи всі звуки зовнішнього світу — сирени, вибухи, власні страхи. Тепер існувало тільки це плече, цей пульс і цей хлопець, якого ми мали повернути з того світу.

— Сестричко... — прохрипів він, коли я нахилилася, щоб обробити рану. Його пальці вчепилися в край мого халата. — Там... там ще наші залишилися... Скажіть їм...

— Тихо, — я накрила його руку своєю. — Ти зараз тут. Ми з тобою. Просто дихай.

Я глянула на Настю. Вона на мить підняла очі від журналу і зустрілася зі мною поглядом. У її очах була не паніка — там була рішучість. Ми більше не були дівчатами, які чекають на трибунах. Ми стали тими, хто тримає лінію життя тут, у тилу.

Десь там, на підступах, Роман і Алекс робили свою справу. Павло і Макс прокладали маршрути. А ми... ми приймали тих, кого війна намагалася забрати.