10 глава "Розподіл"

Роман.

Коридори військкомату нагадували розбурханий вулик. Запах дешевого тютюну, поту та заліза заповнював простір. Тут не було фанатів, не було автографів. Тільки чоловіки з важкими поглядами, які чекали на свій вирок.

Ми стояли четвіркою, звично тримаючись разом, як перед виходом на поле. Але замість зеленого газону під ногами був витертий лінолеум, а замість суперника — невідомість.

Сивий майор із глибоким шрамом на щоці швидко переглядав наші військові квитки. Він підняв очі, затримавши погляд на Максові, а потім на мені.

— Футболісти, значить? — прохрипів він. Його погляд зупинився на Максові. — Ти, я бачу, в цивільному житті не тільки м'яч ганяв. Логістика, перевезення, управління персоналом?

— Так, — коротко відповів Макс. — Маю досвід керування великими об'єктами.

Майор кивнув і перевів погляд на Павла, який навіть тут намагався тримати спину ідеально рівно. — А ти в нас аналітик? Зв'язок, цифри, координація?

— Так точно, — голос Павла не здригнувся.

Майор швидко щось закреслив у відомості й тицьнув пальцем у бік коридору. 

— Максим і Павло — у групу координації та логістики штабу сектору. Ви потрібні там, де треба тримати в голові тисячу маршрутів і не збожеволіти. Павло — на зв'язок і моніторинг, Макс — на забезпечення та транспортні вузли. Ви будете мозком. Ідіть.

Ми переглянулися. Макс міцно стиснув моє плече, а Павло просто кивнув. Вони пішли першими, розчиняючись у натовпі.

Майор знову подивився на нас з Алексом. Його очі звузилися. 

— А ви двоє... — він на мить завагався. — Витривалість як?

— Найкраща в лізі, — похмуро пожартував Алекс, хоча в його очах не було сміху.

— Добре. Нам потрібні мобільні групи. Швидкість, реакція і вміння працювати в парі з півслова. Роман і Алекс — до мобільного підрозділу охорони об'єктів та патрулювання підступів. Ви будете ногами й руками. Ваше завдання — бути там, куди важка техніка не пролізе, і бачити те, що інші пропустять.

Він простягнув нам папери. 

— На вихід до автобусів. Ви тепер — одна одиниця. Зрозумів, капітане?

— Зрозумів, — відповів я.

Ми вийшли на подвір'я. Автобуси вже заводили двигуни. Алекс поправив лямку рюкзака, і я побачив, як він востаннє перевіряє телефон.

— Ромо, — тихо сказав він, дивлячись на задимлене київське небо. — Ми тепер не на правому і лівому флангах. Ми в одному окопі.

— Це найкраща зв'язка, яка в нас була, Алексе, — я підштовхнув його до автобуса. — Тепер наша черга тримати оборону.

Ми зайшли в салон. Автобус рушив, залишаючи позаду наше минуле життя. Ми не знали, куди нас везуть, але знали одне: Макс і Павло забезпечать нам тил, а ми з Алексом зробимо все, щоб ворог не пройшов крізь нашу лінію захисту.

Гра справді закінчилася. Починалася боротьба, де за кожен пропущений м'яч платили життям.

Поліна.

Я сиділа на краю розкладачки, затиснувши стакан із кавою між долонями. Гарячий пластик обпікав шкіру, але це було єдине, що змушувало мене відчувати себе живою. Артем з Ясею вже поїхали до Максиміліана, і в підвалі стало дивно порожньо, попри присутність Насті та Лесі.

Мій телефон здригнувся. Не вібрував — він ніби забився в судомах на залізному столі. На екрані не було імені. Лише набір цифр, але я знала цей ритм. Я знала, що це він.

— Алексе? — я видихнула це ім'я так тихо, що навіть Настя, яка сиділа в метрі від мене, не одразу почула.

— Полю, це я. У мене мало часу, — голос Алекса був забитий шумом вітру та гуркотом двигуна. Він говорив швидко, ковтаючи закінчення. — Нас розподілили. Павло і Макс залишаються в місті, у штабі сектору. Вони будуть на зв’язку, там є логістика, карти... ну, ти знаєш Павла, він там як риба у воді.

Я відчула, як Настя, почувши ім'я Макса, подалася вперед, затамувавши подих.

— А ви? — мій голос зрадницьки здригнувся. — Алексе, куди направили вас із Романом?

На тому кінці лінії щось гупнуло, і зв'язок на мить зник. 

— Ми в мобільній групі, Полю. Виїжджаємо на підступи. Треба перекривати напрямки, де може прорватися техніка. Ми будемо "очима" на першій лінії.

— Перша лінія... — повторила я, і всередині все ніби вкрилося інеєм. — Алексе, це ж...

— Не бійся, — перебив він мене, і я майже побачила його вперту посмішку крізь кілометри страху. — Ми — Капітани, забула? Ми просто виходимо на поле трохи раніше за інших. Я маю йти. Бережи дівчат. Я люблю тебе.

Короткі гудки пролунали як постріли. Я повільно опустила руку з телефоном.

Леся, яка до цього моменту гарячково щось друкувала, завмерла. Вона дивилася на мене, і в її очах, зазвичай таких гострих і чіпких, зараз був лише один колір — колір тривоги.

— Що він сказав? — голос Лесі був сиплим. — Де Роман?

Я подивилася на неї, потім на Настю, яка відчутно розслабилася після слів про "безпечний штаб" для Макса. Але для нас із Лесею гарних новин не було.

— Макс і Павло у відносній безпеці, — почала я, намагаючись тримати професійний тон, хоча губи мене не слухалися. — Вони в штабі. Координація, карти, логістика. Це тил міста.

Леся подалася вперед, її пальці вчепилися в край столу так, що побіліли кісточки. 

— А Роман?

— Роман і Алекс... вони в мобільній групі, Лесю. Їх відправили на підступи. Вони — передова лінія оборони. Це там, де зараз підіймається той чорний дим.

Кімната занурилася в тишу. Леся повільно відкинулася на спинку стільця. Вона була розумною дівчиною і чудово розуміла різницю між "штабом" і "мобільною групою на підступах". Це означало, що поки Павло рахуватиме патрони, а Макс — маршрути, наші чоловіки будуть першими, хто побачить ворога в об’єктив прицілу.

Леся раптом різко закрила ноутбук. Її обличчя стало кам'яним. 

— Значить так, — сказала вона, підводячись. — Якщо вони на першій лінії, ми не маємо права на другу. Поліно, Насте, збирайтеся. Артем казав "почекати", але ми вже почекали. Ви йдете в шпиталь, а я... я знайду спосіб дістати хлопцям те, чого їм точно не видадуть у військкоматі.