9 глава "Телефонний дзвінок з ательє"

Леся.

Поки ми розбирали речі, Артем відійшов до вікна. Його обличчя, освітлене холодним світлом екрана, здавалося висіченим з граніту. Він набрав номер, і я мимоволі затамувала подих, почувши знайоме ім’я.

— Максе, це я. Дівчата в мене. Вони в безпеці, у підвалі редакції. Тут є генератор, вода і зв’язок. Я за ними нагляну, не хвилюйся.

Артем увімкнув гучний зв'язок. Голос Макса прорвався крізь перешкоди — втомлений, але з тим самим капітанським металом, який не зміг зламати навіть ранок 24-го лютого. На фоні було чути шум двигунів та уривчасті команди.

— Дякую, Артеме. Ти не уявляєш, який вантаж зняв з моїх плечей, — видихнув Макс. — Передай Насті... передай усім, що ми в порядку. Нас уже розподілили.

— Ви разом? — швидко запитала я, підбігаючи ближче до телефону.

— Розбили по парах, — відповів Макс. — Алекс із Романом потрапили в одну групу, вони вже їдуть на позиції. А я з Павлом. Нас відправили на інший напрямок. Кажуть, Павлова аналітика і моє вміння «рулити» в хаосі — це саме те, що зараз треба в штабі сектору.

— Ви де? — голос Насті здригнувся.

— Там, де маємо бути, мала, — голос Макса пом'якшав лише на секунду. — Артеме, бережи їх. На зв'язку.

Виклик обірвався. У підвалі знову запала тиша, але тепер вона була іншою. Ми знали, де вони. Ми знали, що вони не самі.

Артем сховав телефон у кишеню і подивився на нас. Його погляд був суворим, але в ньому більше не було тієї колишньої дистанції. 

— Ви чули Макса. Вони роблять свою роботу. А ми починаємо свою.

Стіни підвалу редакції тиснули на мене. Я звикла бути в епіцентрі подій, звикла до шуму пресконференцій та спалахів камер, а зараз... зараз я почувалася пташкою в зачиненій клітці. Мої руки постійно шукали ноутбук, але очі відмовлялися фокусуватися на екрані. Що писати? Як описати те, що не вкладається в голові?

Артем, який весь цей час не відривався від телефона, нарешті глянув на мене. Він бачив мій стан.

— Лесю, досить міряти кроками кімнату, — він підійшов до мене і поклав руку на плече. — Якщо ти зараз не знайдеш собі заняття, ти просто вигориш. У мене є робота. Мені потрібні тексти для міжнародних медіа. Треба пояснювати світу, що тут відбувається. Або, якщо відчуваєш силу, — координація волонтерських запитів. Люди пишуть звідусіль, треба розгрібати цей хаос.

Я відкрила рот, щоб заперечити, що маю бути «в полі», але телефон Ясі, який лежав на столі, раптом вибухнув дзвінком. Вона схопила його, і на екрані висвітилося ім’я: «Максиміліан».

— Максе! — видихнула вона, і ми з Поліною та Настею миттєво затихли.

Максиміліан був нашим спільним другом, талановитим дизайнером одягу, чиє ательє завжди було для нас місцем краси та спокою.

— Ясю, сонечко, ви як? — голос Макса у слухавці був швидким і трохи знервованим. — Ми з Артуром місця собі не знаходимо. Почули про вибухи в Києві й одразу почали збирати тканини.

— Ми в безпеці, Максе. Артем нас забрав, — Яся помітно розслабилася, почувши знайомий голос. — А ви як?

— Ми перетворили моє ательє на цех, — голос Максиміліана став серйознішим. — Артур уже організував доставку ниток. Ми починаємо шити термобілизну та плести сітки для передової. Нам критично не вистачає рук. Ясю, ти ж знаєш, як я ціную твій спокій. Можеш приїхати? Нам треба координатор і просто зайві руки на сітках.

Яся глянула на нас. Її очі вперше за цей ранок засвітилися ціллю. 

— Я приїду, Максе. Обіцяю.

— Я теж не можу тут просто сидіти! — раптом втрутилася Поліна, підходячи до Артема. — Нам із Настею треба в шпиталь. Я медик, Настя допоможе з перев’язками. Артеме, вивези нас туди.

Артем зупинив їх одним поглядом. Тим самим, яким він зазвичай зупиняв найгарячіші суперечки в редакції.

— Лікарня почекає, — відрізав він. — Поліно, я бачу, як ти рвешся в бій, але зараз ти дієш на адреналіні. Мені потрібно, щоб ти прийшла до тями й почала думати тверезо, як лікар, а не як рятувальник-самогубця. А ти, Насте... — він пом’якшав, дивлячись на дівчину. — Тобі треба просто заспокоїтися. Ти не допоможеш нікому, якщо сама зомлієш у коридорі від виснаження. Посидьте годину, випийте чаю. Світ не завалиться за цей час.

Настя опустила голову, стискаючи край куртки. Вона знала, що він має рацію.

— Добре, — тихо сказала Яся, піднімаючись. — Я їду до Макса. Артеме, ти допоможеш?

— Так. Я відвезу тебе, — Артем кивнув. — А ви, дівчата, слухайте Поліну. Вона тут за головну, поки мене немає.

Коли двері за Артемом та Ясею зачинилися, у підвалі стало тихо. Я відкрила ноутбук. Фраза «Гра закінчилася» вже стояла в заголовку. Тепер мені треба було написати, як починається нове життя.

Поліна сіла поруч із Настею, мовчки обнявши її за плечі. Ми всі чекали. Але тепер кожен із нас знав: десь там, під звуки швейних машин у Макса чи в кабінетах редакції, ми теж починаємо свій матч.