8 глава "Новий прихисток"

Поліна.

Мій світ завжди складався з логіки та цифр. На кожен випадок є алгоритм. Як для тієї хто закінчив медколедж алгоритм був простий: зупинка кровотечі, закриття рани, стабілізація. Але жоден підручник з медицини катастроф не вчив, як стабілізувати власне серце, коли воно намагається вискочити крізь ребра.

Я вчетверте перевіряла вміст своєї сумки. Бинти, антисептики, турнікет... Я затягувала ремінь так туго, що пальці німіли. Це допомагало відволіктися від звуків зовні — тих самих, що змушували стіни гуртожитку здригатися.

Мій телефон, що лежав на підлозі поруч із рюкзаком, засвітився. «Мама».

Я вдихнула, затримала повітря на чотири рахунки — техніка для зняття паніки — і відповіла: 

— Мамо, я на зв’язку.

— Полю... — голос мами був дивно спокійним, тим специфічним спокоєм, за яким ховається бездонний жах. — Ми в укритті. Тато приніс ковдри. Ти де? Ти в лікарні? — Вона знала, що я не буду сидіти без діла, бо збожеволію.

— Я в підвалі гуртожитку, перевіряю аптечку. Мамо, я піду в шпиталь. Я потрібна там, ти ж розумієш.

— Розумію, — вона на мить замовкла. — Твій батько сказав, що пишається тобою. Але благаю, доню... бережи себе. Не лізь під вогонь.

— Обіцяю. Мам, мені треба йти. Я люблю вас.

Я скинула виклик саме в той момент, коли двері підвалу відчинилися. На порозі стояв Артем, брат Макса. Якого ми завдяки Насті вже знали добре. Він виглядав як скеля посеред шторму: темне пальто розстебнуте, в руках ключі, погляд — холодний і зосереджений.

— Дівчата, на вихід! — скомандував він. — П’ять хвилин на збори. Я вивезу вас у редакцію, там безпечний підвал і зв’язок.

Леся, яка до цього моменту гарячково пакувала камеру, раптом випросталася. Її очі горіли тим небезпечним вогнем, який я вивчила за ці півроку занадто добре. 

— Артеме, яка редакція? Який підвал? — вона зробила крок до вікна. — Ти бачив дим над Київщиною? Мені треба туди! Мені потрібен репортаж! Світ має бачити це прямо зараз, а не через твій підвал!

Вона вже підхопила штатив, але Артем перегородив їй шлях. Він був вищим за неї майже на голову, і зараз ця різниця здавалася величезною. 

— Лесю, сядь, — тихо, але так, що в кімнаті стало холодно, сказав він.

— Ні! Артеме, відійди! Хлопці поїхали у військкомат, вони воюють, а я буду ховатися?! Я маю знімати!

Артем перехопив її за плечі. Не грубо, але так міцно, що вона завмерла. 

— Ти нікуди не поїдеш, Лесю. Зараз там не репортаж, там — смерть. Якщо ти загинеш у перші дві години, твої кадри нікому не допоможуть. Твоя робота — бути живою і свідчити. Але не тоді, коли небо падає на голову.

— Я не можу просто сидіти! — крикнула вона, намагаючись вирватися.

— Ти не будеш сидіти, — Артем подивився їй прямо в очі, і Леся нарешті затихла. — Ти будеш працювати з редакції. Будеш координувати потоки інформації. А зараз — у машину. Це не обговорюється. Макс довірив вас мені, і я не збираюся звітувати йому перед пустими кріслами.

Леся важко дихала, її обличчя налилось гнівом і безсиллям, але вона повільно опустила камеру.

Я підійшла до Насті, яка все ще стискала телефон, і взяла її за руку. Холодна. Пульс занадто швидкий. Шок. 

— Настю, йдемо. Артем має рацію. Нам треба змінити позицію.

Ми виходили з гуртожитку під супровід сирен, які тепер здавалися частиною нашого серцебиття. Артем ішов попереду, розчищаючи шлях крізь натовп наляканих студентів. Я міцніше стиснула ручку своєї аптечки.

Я — медик за першою освітою. Моє завдання — тримати життя, поки воно вислизає крізь пальці. І я відчувала: це не гра в «офсайд». Це справжня битва, і ми щойно вступили в неї.

Коли ми сідали в машину Артема, я востаннє озирнулася на наш гуртожиток. Там, у кімнаті, залишилися наші старі мрії. Тут, у задимленому повітрі Києва, народжувалося щось нове. Страшне, але справжнє.

— Полю, ти як? — запитала Яся, сідаючи поруч.

Я перевірила застібку на сумці. 

— Готова, — відповіла я. І це була правда.

***

Київ за вікном машини Артема здавався сюрреалістичним полотном. Порожні проспекти, поодинокі машини, що мчали на шаленій швидкості, і цей липкий, сірий туман, який змішувався з димом десь на обрії. Артем мовчав, зосереджено крутячи кермо, а ми втиснулися в сидіння, боячись порушити цю важку тишу.

Машина різко загальмувала біля непоказної будівлі в центрі. Це була стара редакція, де Настя з Лесею проводили чи не кожну вільну хвилину.

— Швидко, всередину, — коротко кинув Артем, підхоплюючи найважчу сумку Насті.

Ми спустилися сходами глибоко під землю. Масивні металеві двері зі скрипом відчинилися, і я очікувала побачити сирий, темний погріб, але те, що постало перед нашими очима, здивувало.

— Ласкаво просимо до нашого «ковчега», — Артем клацнув вимикачем.

Це був розлогий підвал, який, очевидно, готували заздалегідь. Вздовж стін стояли акуратні ряди розкладачок із чистими флісовими пледами. В кутку облаштували імпровізовану кухню: стояв великий стіл, кілька електричних чайників, кавомашина, яка зараз здавалася прибульцем із минулого життя, і ящики з продуктами. На стелажах рівними рядами вишикувалися пляшки з водою.

— Тут є все необхідне, — Артем обернувся до нас, його голос відлунював від низької стелі. — Є генератор, інтернет стабільний. В іншому кінці — душові та вбиральні. Вода поки є, але економте.

Яся повільно підійшла до однієї з розкладачок і сіла, торкаючись рукою м’якої тканини пледа. 

— Це виглядає... надто організовано, — тихо промовила вона.

— Ми журналісти, Ясю. Наша робота — передбачати найгірші сценарії, — Артем підійшов до столу і натиснув кнопку на кавомашині. Кімнату наповнив знайомий, такий мирний аромат арабіки. Цей запах був настільки недоречним зараз, що у мене на мить перехопило подих. — Кава? Це останнє, що нагадує про нормальність. Пийте, поки є можливість.