7 глава "Сім’я"

Леся.

Мій телефон вібрував у кишені куртки, наче жива істота, що намагалася вирватися з пастки. Я витягла його та подивилась на екран, де світилося «Мама», і відчувала, як кожна секунда зволікання розриває мені легені. В підвалі гуртожитку панував хаос: Поліна досі сиділа над своєю сумкою-аптечкою. Настя з телефоном у руці, намагалась додзвнитись в Одесу. І Яся, яка сиділа біля Насті, тримаючи її за руку. Я знала, що сестра зараз на межі, але її пальці, що вчепилися в руку Насті, були непохитними.   

Я натиснула «Прийняти».

— Лесю! Слава Богу! — голос мами був хрипким, перекритим якимсь дивним фоновим гулом. — Чому Яся не бере слухавку? Я дзвонила їй разів десять! Що у вас там? Ви в безпеці?

Я кинула швидкий погляд на сестру. Вона навіть не поворухнулася. 

— Мам, спокійно. Яся просто... вона напевно не почула. Тут галасно, просто якийсь хаос. Вона в порядку, сидить поруч зі мною, — я збрехала так впевнено, як тільки могла, щоб не дати мамі провалитися в паніку. — Ви де?

— Ми в підвалі, — мама перейшла на шепіт. — Тато сказав негайно спускатися. Яринка налякана, вона плаче, питає, чому сирени так гудуть... Лесю, у Львові теж почалося. Тато сказав, що це надовго.

У мене всередині все обірвалося. Львів. Навіть там. Місто, яке завжди здавалося мені непохитною фортецею, тепер теж було під ударом. Я уявила наш підвал — вузький, з запахом картоплі та старої цегли, де зараз притискалася до мами семирічна Яринка зі своїм улюбленим ведмедем Фіо, який ми тоді здобули як трофей у парку.

— Мамо, слухай мене, — я випрямилася, відчуваючи, як журналістська звичка контролювати ситуацію бере гору над страхом. — Тато знає, що робити. Сидіть там, не виходьте, поки він не скаже. У вас є вода? Теплий одяг?

— Так, так, ми все взяли... — мама раптом замовкла, і я почула голос тата на фоні. Він щось суворо наказував Яринці. 

— Лесю, пообіцяй мені. Забери Ясю і їдьте до нас. Прошу тебе. Виїжджайте з Києва зараз же!

Я глянула на вікно, де над обрієм уже підіймався чорний дим. Виїхати? Макс і хлопці вже були у військкоматі. Поліна збирала сумку до шпиталю. А я... я вже бачила свій перший репортаж, який мав написати весь світ.

— Мам, ми розберемося. Ми не пропадемо. — Я намагалася, щоб мій голос не тремтів. — Яся під наглядом. Ми не самі.

— Лесю... — мама почала плакати. — Просто будьте обережні. Обіцяй.

— Обіцяю. Дай слухавку Яринці.

Через секунду я почула тоненький, заривчастий голос сестрички: 

— Лесю, а ти скоро приїдеш? Мені страшно, тут темно...

— Сонечко, слухай мене, — я закусила губу, щоб не розплакатися самій. — Ти зараз головна в підвалі. Охороняй маму, добре? Я скоро приїду і привезу тобі найбільший шоколад у світі. Але ти маєш бути сміливою, як справжня капітанка. Домовилися?

— Домовилися... — шморгнула носом вона.

Я скинула виклик і кілька секунд просто дивилася на телефон. Руки тремтіли. Я підійшла до Ясі, підняла її телефон і поклала їй у долоню.

— Вона дзвонила тобі, — тихо сказала я. — Мама, тато, Яринка... Вони в підвалі, Ясю. У Львові теж сирени.

Яся нарешті підняла на мене очі. І міцно стиснула мобільний.

— Нам треба щось робити, Лесю, — прошепотіла вона. — Ми не можемо просто сидіти.

— Ми й не будемо, — я взяла свій ноутбук і камеру. — Хлопці зробили свій вибір. Тепер наша черга. Ти — психолог, Поліна — медик, а я... я буду тими очима, які побачать все. Ми — їхній тил, Ясю. І ми не маємо права на слабкість.

Настя.

Мої руки тремтіли так сильно, що я ледь не впустила телефон, коли побачила на екрані ім’я брата. Марк. Йому лише вісімнадцять, він тільки-но почав відчувати смак дорослого життя, а тепер його голос у слухавці звучав так, ніби він за одну ніч постарів на десятиліття.

— Насте, ти як? — Марк намагався говорити спокійно, але я чула, як він важко дихає.

— Я в Києві, Марку... тут вибухи. Що в Одесі? Що вдома? — слова виривалися з мене разом із хлипанням, яке я не могла стримати.

— У нас поки що тихіше, ніж у вас, але небо теж чорне, — Марк замовк на мить, і я почула на фоні дитячий плач і впевнений, заспокійливий голос нашої мами. — Сестри збирають сумки. Мама намагається втихомирити меншеньких, каже їм, що це просто така гра в похід. А тато... тато в гаражі. Машина зламалася саме сьогодні, Насте. Наче відчула щось. Він намагається її реанімувати, щоб ми могли виїхати, якщо стане зовсім кепсько.

Я заплющила очі, притискаючись лобом до холодної шибки гуртожитку. Я бачила нашу родину як на долоні: великий дім, багато дітей, і тато, який завжди міг полагодити все на світі, а зараз бореться зі старим двигуном під гуркіт далекої канонади.

— Марку, пообіцяй мені, — я вчепилася в підвіконня. — Допомагай татові. Не залишай маму саму з дітьми. Якщо машина не заведеться — шукайте інший спосіб. Тільки не сидіть на місці, якщо почнеться штурм.

— Я знаю, Насте. Я за старшого тут, поки тато під машиною, — в його голосі прорізалася та сама впертість, яка була в нас усіх. — А ти... Макс із тобою?

— Макс поїхав, Марку. Вони всі четверо поїхали у військкомат, — я витерла сльози рукавом, дивлячись на порожню вулицю, де ще вчора ми з Максом сміялися. — Тепер я сама. Точніше, ми з дівчатами.

— Макс — справжній мужик, — коротко кинув брат. — Насте, ми в безпеці. Поки що. Тато каже, що ми виберемося. Просто знай: ми тут тримаємося один за одного. Ти теж тримайся.

Коли Марк скинув виклик, я ще довго стояла, слухаючи короткі гудки. Усе моє життя в Одесі — море, галас великої родини, мамині сніданки — тепер було під загрозою. А тут, у Києві, мій Макс ішов туди, звідки не всі повертаються.

Я обернулася до дівчат. Леся вже перевіряла камеру, Яся стискала телефон, Поліна затягувала ремінь на своїй медичній сумці. Ми всі були в одному човні.

— Дівчата, — мій голос раптом став твердим, хоча очі все ще були червоними від сліз. — Моя сім’я в Одесі заблокована. Машина тата зламалася. Я не можу їм допомогти фізично, але я не буду просто плакати. Поліно, я йду з тобою. Я не медик, але я вмію перев’язувати рани — тато навчив, коли ми малими гасали по дворах. Я буду допомагати в шпиталі.