6 глава "Відповідальність за тил"

Макс.

Я міцно стискав кермо, відчуваючи, як пітніють долоні в шкіряних рукавичках. Моя машина, яка ще вчора здавалася символом статусу і комфорту, тепер була просто залізною коробкою, що проривалася крізь хаос. Позаду хлопці перевіряли телефони, а в моїй голові пульсувала лише одна думка: Настя. Її тремтячі руки, її очі, повні жаху за сім'ю в Одесі.

Мій телефон, закріплений на панелі, вибухнув мелодією. Артем.

Я натиснув на гучний зв'язок. 

— Так, Артеме.

— Максе, ви де?! — голос Артема був низьким, але в ньому відчувалася та сама редакторська владність, до якої він звик у своїй газеті. — Я додзвонився до Насті, вона нічого не може пояснити, тільки плаче. Ви вже виїхали з міста?

— Ні, Артеме, — я різко крутнув кермо, об’їжджаючи покинуту валізу посеред дороги. — Ми їдемо у військкомат. Всі четверо.

На тому кінці настала тиша. Я майже бачив, як Артем у своєму кабінеті поправляє окуляри, намагаючись переварити цю інформацію.

— Військкомат... — повторив він. — Ви впевнені? Хлопці, це ж не гра в футбол.

— Впевнені як ніколи, — відрізав я. — Слухай мене, Артеме. Мені зараз не до довгих прощань. Настя з дівчатами в гуртожитку у Ясі. Там Леся, Яся і Поліна. Ти — єдиний дорослий чоловік, який залишається поруч із ними.

— Я зрозумів, Максе, — голос Артема миттєво став діловим. — Я заберу їх до себе або перевезу в безпечніше місце, якщо почнеться штурм. У мене в редакції є підвал з генератором і зв’язком.

— Не тільки за Настею, — я на мить відвів погляд від дороги, зустрівшись у дзеркалі з очима Романа. — Приглянь за всіма. Леся лізе на рожон зі своїми репортажами, Яся замикається в собі, Поліна... Поліна може зникнути в госпіталі. Вже рвалась туди, ледве зупинили. Ти за старшого, Артеме. Забезпеч їм логістику, їжу, безпеку. Якщо з ними щось станеться, поки я там... я собі не пробачу.

— Обіцяю, Максе, — тихо сказав Артем. — Вони під моїм контролем. Кожна з них. Іди спокійно. Я зроблю все, що в моїх силах. І навіть більше.

— Дякую, брате. Бережи їх.

Я скинув виклик. Тепер, коли я знав, що Артем поруч, у грудях нарешті трохи відпустило. Це було відчуття, схоже на те, коли ти віддаєш ідеальний пас і знаєш, що партнер не промахнеться.

— Артем — надійна людина, — сказав Роман з заднього сидіння. — Він їх не залишить.

— Знаю, — я витиснув газ до упору, вириваючись на вільну ділянку дороги. — Тепер наша черга робити свою роботу.

Павло.

У салоні машини знову запала тиша, яку переривав лише гуркіт двигуна. Я дивився у вікно на знайомі вулиці Києва, які за одну ніч перетворилися на декорації до фільму про апокаліпсис. Мої пальці автоматично перебирали край куртки — звичка, яка з’являлася лише тоді, коли я не міг прорахувати ситуацію.

Мій телефон завібрував. На екрані висвітилося: Мама. 

Серце зробило болючий поштовх.

— Так, мамо, — я намагався, щоб мій голос звучав максимально рівно.

— Павлику! — її голос був тонким і знервованим. На фоні я почув глухий звук, від якого в мене похололо всередині. — Павлику, ти де? Ти вдома? Кажуть, у Києві теж стріляють...

— Мамо, заспокойся. Я не вдома. Ми з хлопцями їдемо... — я на мить за вагався, зустрівшись поглядом із Максом у дзеркалі заднього виду. — Ми їдемо у військкомат.

— Куди?! — вона майже закричала. — Який військкомат, сину? Ти ж... ти ж ніколи зброї в руках не тримав! Павлику, вертайся додому, зачинися, не виходь!

— Мамо, послухай мене уважно, — я перейшов на тон, яким зазвичай пояснював складні схеми на дошці. — У Харкові зараз набагато небезпечніше. Ти маєш негайно виїхати. Збирай речі, документи, бери тільки найнеобхідніше. Їдь на захід, там буде спокійніше.

— Я нікуди не поїду! — відрізала вона, і в її голосі прокинулася та сама впертість, яку я успадкував. — Тут мій дім, тут мої квіти, моя робота. Я нікуди не поїду!

— Мамо, це не гра! Це війна! — я вперше за розмову підвищив голос. — Будь ласка...

Вона вже не слухала. Почала розповідати про сусідів, про черги за хлібом, про те, що «нас не чіпатимуть». Я скинув виклик, відчуваючи, як безпорадність заливає горлянку гарячим свинцем. Усі мої алгоритми, усі стратегії були безсилими проти жіночої впертості.

Я глибоко вдихнув, гортаючи список контактів. Останній виклик від цієї людини був зафіксований пів року тому. Тоді коли я дізнався правду про “Заслання в Карпати”.

Я натиснув на виклик. Один гудок. Другий. Третій.

— Слухаю, — голос батька був таким же сухим і суворим, як і завжди.

— Це я, — сказав я, стискаючи телефон так, що затріщав корпус. — Тату, я коротко. Я зараз їду у військкомат.

На тому кінці лінії запала тиша. Така важка, що я чув власне дихання.

— Зрозумів, — нарешті відповів він. І в цьому короткому слові не було засудження. Було щось схоже на... повагу?

— Тату, я прошу тебе. Забери маму. Вона мене не слухає. Вона каже, що залишиться в Харкові, але ти ж бачиш, що там робиться. Збери її силоміць, засунь у машину і вези геть. Будь ласка.

— Ти ж знаєш свою матір, Павле, — батько зітхнув, і в цьому зітханні я відчув усю його втому. — Вона не поїде зі мною. Не залишить завод. 

— Тату, це самогубство!

— Це відповідальність, сину. Така сама, яку ти щойно взяв на себе, їдучи туди, куди їдеш. Я спробую її вмовити, але обіцяти не можу. Бережи себе.

— Ти теж... тату.

Я скинув виклик. Руки тремтіли. Я подивився на хлопців. Макс зосереджено вів машину, Роман про щось думав, Алекс перевіряв спорядження у рюкзаку.

— Все нормально? — тихо запитав Алекс.

— Нічого не нормально, — я сховав телефон у кишеню. — Але я зробив те, що мав. Тепер у нас інша гра. І правила тут пише не тренер, а ми самі.

Макс загальмував перед будівлею військкомату. Черга чоловіків на вулиці вже розтягнулася на десятки метрів. Похмурі обличчя, сигаретний дим, шурхіт металу.