5 глава "Телефонні дзвінки"

Роман.

Я затягнув лямки рюкзака так сильно, що відчув, як метал врізається в плечі. Це заземлювало. У підвалі гуртожитку пахло вологою та панікою, але я змушував себе дивитися тільки на Павла. Ми мали бути скелями, об які розбиватиметься цей хаос.

Мій телефон знову завібрував. Мама.

— Мамусю, я на зв’язку. Як ви?

— Ромчику... — голос мами був тихим і зібраним, тим самим «офіцерським» тоном, який я знав із дитинства. — Тато вже пішов. Навіть снідати не став. Поцілував Полінку, поправив форму і сказав, що його досвід зараз потрібен там більше, ніж він потрібен нам удома. Він пішов у військкомат, сину.

Я заплющив очі. Мій старий. Я завжди знав, що він зробить саме так. У Тернополі зараз теж виють сирени, і він не зміг би просто сидіти в кріслі.

— А Данило? — запитав я про брата. 

— Данило заїхав на п’ять хвилин. Забрав нас із Поліною. Сказав, що в шпиталі вже формують черги, і він має бути в операційній. Він везе нас до кордону, Ромко. Полінка плаче, не хоче їхати без тата... і без тебе.

У грудях наче провернули ніж. Моя маленька сестричка, Полінка. Їй всього сім. Вона мала гратися ляльками, а не сидіти в мікроавтобусі Данила, тікаючи від війни.

— Мам, слухай мене, — я старався, щоб голос не здригнувся. — Передай Данилові, що він найкращий брат. І скажи татові... якщо вийде... скажи, що я теж не підведу. Тепер я теж у строю. Бережи Полінку. Я вас люблю.

Коли я вимкнув телефон, то побачив свій відбиток у темному склі дверей. Хлопчик, який ще вчора хвалився забитим голом, зник. Залишився чоловік, якому потрібно було вивести свою «команду» з цього пекла.

Я розвернувся до хлопців. Алекс нервово перевіряв заряд телефона, Макс обіймав тремтячу Настю, Павло вивчав карту маршрутів.

— Пацани, збираємося, — мій голос пролунав різко, по-капітанськи. — Мій батя вже на посту. Брат у шпиталі. У мене в родині не залишилося цивільних, і я не збираюся бути першим, хто дасть задню. Павло, який маршрут на ТЦК найшвидший?

Павло підняв очі від карти. Його аналітичний розум уже прораховував затори та можливі прильоти. 

— Через набережну не можна, там буде затор. Підемо через заулки. Максе, твоя машина заправлена?

— Повний бак, — коротко кинув Макс. — Я вчора залив «до відсічки», ніби щось відчував.

Я підійшов до Лесі. Вона все ще тримала камеру, але її погляд був прикутий до мене. Вона знала: цей виїзд — це не просто поїздка. Це точка неповернення.

— Ми повернемося, — сказав я, хоча сам не знав, чи маю право на таку обіцянку. — Просто... роби свою роботу. Пиши про все. Нехай світ бачить, що ми не здалися.

Я востаннє глянув на м’яч, який якимось дивом опинився в моїх руках, коли ми вибігали з квартири Макса. Я поклав його у куток підвалу. Він більше не був мені потрібен.

— По конях, — скомандував я.

Ми вийшли на вулицю, де вже пахло холодним лютневим порохом. Перший виїзд. Перший крок у невідомість. І я знав: сьогодні ми граємо найважливіший матч у своєму житті. Матч, де немає заміни, а ціна перемоги — усе, що ми любимо.

Алекс.

Салон машини здавався затісним для чотирьох дорослих чоловіків у зимових куртках, але ще тіснішим його робила тиша. Макс міцно стискав кермо, намагаючись об'їхати затор на проспекті. Позаду нас Київ вив сиренами, а попереду — тисячі машин, забитих дітьми, котами та сумками, намагалися вирватися з міста.

Ми ж їхали проти течії. Ближче до центру. Ближче до того місця, де видавали зброю.

Мій телефон ожив. Тітка Олена. Чехія.

Тітка з якою я вже не розмовляв майже рік.

Я натиснув «прийняти» з другої спроби — пальці ніяк не потрапляли по екрану. 

— Так, тітко Лєно...

— Алексе! Сонечко! Ти мене чуєш?! — її голос у слухавці був таким гучним, що, здавалося, його чули всі в машині. — Я щойно говорила з твоєю мамою. Вони з Кірою збираються. Слухай мене уважно: нехай не їдуть у Польщу, там буде пекло на кордоні. Я в Празі, я вже все домовилася! У мене є знайомі, ми знайдемо вам квартиру, я допоможу з документами. Алексе, де ти? Ти вже забрав їх? Виїжджайте до мене негайно!

Я глянув у вікно. Ми якраз проїжджали повз зупинку, де жінка з маленьким хлопчиком намагалася запхнути величезну валізу в переповнений автобус. Хлопчик тримав у руках іграшковий літак і дивився в небо. Не туди, де літають іграшки.

— Тітко Лєно, — я старався, щоб голос не здригнувся, але він звучав як чужий. — Мама з Кірою і татом виїдуть. Чекайте на них.

— А ти? — вона раптом замовкла, і я відчув, як на тому кінці дроту, за тисячі кілометрів, у безпечній Празі, вона все зрозуміла. — Алексе, ти де?

Я зустрівся поглядом із Романом через дзеркало заднього виду. Його очі були холодними і зосередженими. Павло поруч вивчав карту в телефоні, не відволікаючись ні на секунду.

— Я в дорозі, тьотю Лєно. Але я їду не в бік кордону. Ми вже під’їжджаємо до військкомату.

— Алексе... — вона почала плакати. — Ти ж... ти ж спортсмен. У тебе ж кар'єра, контракти! Тобі всього двадцять два! Подумай про маму, вона з збожеволіє, якщо з тобою щось станеться. Чехія — це безпека. Будь ласка, Алексе, ще не пізно розвернутися!

Я відчув, як Макс трохи пригальмував перед черговим перехрестям. У салоні стало так тихо, що я чув власне серцебиття. Ще вчора Прага здалася б мені мрією. А зараз вона здавалася іншою планетою. Красивою, спокійною, але абсолютно чужою.

— Мама зрозуміє, — відповів я, і вперше за цей ранок мій голос став твердим. — Якщо я зараз поїду в Чехію, у Кіри може не залишитися дому, куди вона захоче повернутися. У нас тут... у нас тут свій «матч», тітко. Найважливіший. Все, бережіть моїх. Я на зв'язку.

Я натиснув «відбій» і кинув телефон на коліна. Макс різко натиснув на газ, об’їжджаючи вантажівку по узбіччю.

— Чехія — це гарно, — глухо сказав Макс, не відриваючи очей від дороги. — Кажуть, там архітектура класна.