4 глава "Дзвінки в порожнечу"

Ми всі троє завмерли, припинивши збори. Один гудок. Другий. Третій. Кожна секунда розтягувалася в хвилину. Настя затамувала подих, її обличчя почало рожевіти від напруги.

— Ну же... мамо, ну же... — благала вона.

Але замість голосу ми почули лише металевий голос автовідповідача. Зв'язок обірвався. Настя повільно опустила руку. Її очі знову стали скляними.

— Так, все, — я зрозуміла, що професійна етика зараз вимагає радикальних дій. Я підняла Настю за лікті. — Настю, дивися на мене. Зараз ти збираєш документи. Паспорт, код, диплом. Складай у цей файл. Це — твоя опора. Це те, що в тебе є. Мама вийде на зв'язок, коли ми будемо в безпеці. Зараз головне — рух. Рух — це життя. Поліна, дай їй воду.

Поліна сунула пляшку Насті в руки. Леся вже вимкнула все з розеток і перевіряла вікна. 

— Хлопці виїхали, — кинула Леся, дивлячись у телефон. — Вони на набережній, там затор, але Макс прорветься.

Я глянула на заклеєні скотчем шибки. На нашому столі залишилися недопиті чашки чаю з вечора. Вчора ми обговорювали майбутній диплом Поліни, мої плани на приватну практику, нову статтю Лесі... Тепер це все здавалося артефактами з іншої епохи.

— Беремо сумки і виходимо на сходи, — скомандувала я. — Настю, сумку на плече. Телефон у кишеню, на вібро. Ти почуєш, коли вона набере. Обов'язково почуєш.

Ми вийшли з кімнати, і я востаннє обернулася. На дверях висіла маленька наклейка — футбольний м’яч, яку колись причепив Роман.

«Ми повернемося», — подумала я, зачиняючи двері на ключ. — «Ми психологи. Ми знаємо, як лікувати душі. Але спочатку нам треба врятувати свої тіла».

Гуркіт десь на околиці Києва повторився, і ми почали спускатися вниз, у невідомість.

Ми стояли біля важких дубових дверей гуртожитку, коли до бордюру, вискнувши гальмами, влетіла машина Макса. Вона виглядала як прибулець із минулого життя — чиста, швидка, занадто вишукана для цього ранку, затягнутого димом.

Коли дверцята відчинилися, і хлопці вискочили на тротуар, повітря між нами наче наелектризувалося.

Я побачила Павла. Його зазвичай ідеально зачесане волосся було розпатлане вітром, а в погляді замість звичної холодної аналітики був справжній, непідробний жах. Він подолав відстань між нами за кілька секунд. Я не встигла нічого сказати — він просто загорнув мене в обійми, так міцно, що в мене перехопило подих.

— Ти тут, — прошепотів він мені у волосся. — Ти тут.

Його серце калатало об мої ребра, як спійманий птах. Я вперше відчула, що цей чоловік, який завжди був моєю скелею, зараз сам шукає в мені опору. Його пальці судорожно стискали мою куртку, і в цьому жесті було стільки правди, скільки не було в жодному його «я тебе кохаю» за весь час поки ми разом.

Поруч Макс уже тримав Настю. Вона вткнулася йому в плече, і її плечі здригалися від беззвучних ридань. Телефон у її руці все ще світився екраном виклику, але вона його вже не бачила. Макс накрив її долоню своєю, заспокійливо гладив по спині, щось тихо шепочучи. Він був напрочуд спокійним, хоча я бачила, як жовна ходять на його обличчі.

Але найгучнішою була тиша між Алексом та Поліною.

Алекс зробив крок до неї, хотів обійняти, але раптом завмер. Його погляд упав на важку медичну сумку, яку Поліна перекинула через плече.

— Це що? — голос Алекса був хрипким. 

— Моя аптечка, Алексе. Те, що ми зібрали з Ясею, — Поліна намагалася говорити твердо, але її голос тремтів. 

— Ти нікуди не підеш із цим, — відрізав він, і в його очах спалахнув гнів, за яким ховався відчай. — Ти зараз заходиш у підвал і сидиш там. Поля, ти не розумієш, що на вулиці? Ти не солдат!

— Я медик, Алексе! У мене є медичний диплом! — вона зробила крок вперед, не знімаючи сумки. — Я закінчую бакалаврат з психології, я знаю основи такмеду! У госпіталях зараз не вистачатиме рук! Я не буду сидіти в підвалі, поки...

— Ні! — Алекс майже крикнув, хапаючи її за плечі. — Я не пущу тебе під обстріли! Чуєш? Ти залишаєшся тут! Це не обговорюється!

Поліна дивилася на нього з болем, але не відступила. Це була не просто суперечка, це був злам їхнього звичного світу, де він був захисником, а вона — тією, кого захищають. Зараз вона сама хотіла стати щитом для інших.

— Слухайте, сюди, — голос Павла знову повернув нас у реальність. — Нам треба зайти всередину. На вулиці ми як мішені.

Макс підштовхнув Настю до дверей, Павло не відпускав мою руку, тягнучи за собою. Алекс, важко дихаючи, буквально заштовхнув Поліну в вестибюль, все ще кидаючи злі погляди на її сумку.

Ми увійшли в прохолоду сталінки. Важкі дубові двері зачинилися за нами, відсікаючи звук далеких вибухів. Усередині пахло хлоркою, пилом і старим деревом. Тут було тихіше, але ця тиша тиснула на вуха не менше за сирени.

Ми стояли у вестибюлі — вісім людей, чиє життя щойно вивернули навиворіт. Ми були командою на полі, ми були парами в кафе... тепер ми були просто жменькою людей у холодному під’їзді, які намагалися зрозуміти, як вижити в першому дні своєї нової історії.

— У підвал, — скомандував Павло. — Всі вниз. 

Ми почали спускатися по сходах, і я відчула, як рука Павла в моїй руці стиснулася ще сильніше. Ми заходили в темряву, але принаймні ми заходили в неї разом.