3 глава "Психологія катастрофи"

Яся.

У кабінетах психотерапії нас вчили, що в момент кризи мозок вибирає одну з трьох реакцій: бий, біжи або завмри. Наша кімната в гуртожитку сталінки о п'ятій ранку стала живою лабораторією всіх трьох станів одночасно.

Я прокинулася не від звуку. Я прокинулася від тиші, яка раптом стала занадто важкою. А потім — віддалений, глухий поштовх. Моє професійне «я» одразу почало сканувати реальність: дихання рівне, але пульс прискорився.

— Полю, вставай, — я торкнулася плеча подруги.

Поліна розплющила очі й миттєво сіла на ліжку. Як майбутній психолог, вона знала: паніка — це вірус. І ми мали стати антитілами.

— Ти чула? — запитала вона, вже натягуючи джинси. Її голос був дивно спокійним, але я бачила, як вона автоматично почала перевіряти вміст нашої спільної аптечки. — Це не грім, Ясь.

— Це війна, — відповіла я те, що ми обидві боялися вимовити вголос.

Наступні хвилини перетворилися на сюрреалістичний танець. Леся вже була на ногах. Її реакція — «бий». Вона хапала телефон, зарядки, диктофон. Її рухи були різкими, вона ніби намагалася перемогти цю війну кількістю зібраної інформації. Настя ж «завмерла». Вона сиділа на краю ліжка, дивлячись в одну точку. Її телефон вібрував від дзвінків Макса, але вона його не бачила. Вона була в стані гострого шоку.

— Полю, займися аптечкою, — скомандувала я, підходячи до Насті. — Збирай усе: бинти, антисептики, заспокійливе. В госпіталях зараз буде черга з тих, хто не встиг злякатися.

Я сіла перед Настею на підлогу, беручи її крижані долоні у свої. 

— Настю, подивися на мене. Дихай. Вдих на чотири рахунки, видих на вісім. Одеса далеко, але ми зараз тут. Нам треба зібрати документи. Чуєш?

Леся в цей час уже набирала Романа. Її голос зривався на крик, вона майже не дихала між словами. Я бачила, як вона вихлюпує всю свою тривогу в цей телефонний дзвінок. Це був її спосіб не збожеволіти.

— ...Ви як на долоні! Збираємося у Ясі на нижньому поверсі! — кричала вона в слухавку, поки я намагалася застебнути куртку на Насті, яка все ще була як воскова фігура.

Поліна в цей момент витягла свій телефон з-під подушки. 

— Десять пропущених від Алекса, — констатувала вона, кинувши погляд на екран. — Ясю, Леся каже їм їхати сюди. Це правильно. Наші стіни витримають. Але чи витримаємо ми?

Я подивилася на свої руки. Я психолог. Я маю знати, як допомогти. Але зараз, у цій тісній кімнаті гуртожитку, я відчувала, як під моїми ногами тріскається сама земна куля.

— Ми витримаємо, бо ми разом, — сказала я більше собі, ніж Поліні.

Гуркіт десь на вулиці став гучнішим. Паніка в коридорі гуртожитку почала просочуватися крізь двері — звуки бігу, крики, плач. Леся кинула слухавку і обернулася до нас. Її очі були дикими.

— Десять хвилин, — кинула вона. — Через десять хвилин хлопці повинні бути у нас.

Я підійшла до вікна і побачила, як над містом піднімається перший дим. Моя професійна витримка дала тріщину, але я швидко її «заклеїла». 

— Полю, діставай воду. Настю, бери сумку. Лесю... просто не зупиняйся.

Ми мали бути професіоналами. Навіть якщо всередині кожної з нас маленька дівчинка хотіла просто закрити очі і прокинутися вчорашнім днем, де найбільшою проблемою був рахунок у футбольному матчі.

Десять хвилин — це нескінченність, якщо ти чекаєш на гол у фіналі, і це одна секунда, коли твоє життя пакується в рюкзак.

У коридорі гуртожитку вже панував контрольований хаос. Гуркіт дверей, важкі кроки, чийсь приглушений плач. Але в нашій кімнаті було дивно тихо, якщо не рахувати переривчастого дихання Насті.

Вона сиділа на підлозі, у куртці спершись спиною на ліжко. Її пальці механічно натискали одну й ту саму кнопку на екрані. Знову. І знову. Я бачила відблиск дисплея на її блідій щоці: «Мама. Виклик...». А потім короткий звук скидання.

— Настю, сонечко, давай я допоможу зібрати твою сумку, — я підійшла і м'яко торкнулася її плеча.

Вона здригнулася, ніби я вдарила її струмом. 

— Вона не бере, Ясь... Чому вона не бере? В Одесі ж порт... Там же море... Якщо вони почнуть із моря... — її голос був тонким, як нитка, що ось-ось розірветься.

Поліна в цей час методично кидала в сумку теплі шкарпетки та енергетичні батончики. Вона на мить зупинилася і подивилася на Настю. — Мережа перевантажена, Насть. Усі дзвонять усім. Це просто технічний збій, а не те, що ти собі малюєш у голові. Логіка, пам'ятаєш? — Поліна намагалася говорити суворим, «лікувальним» тоном, але я бачила, як у неї самої здригаються кутики губ.

Леся в цей момент застібала свій рюкзак, ледь не ламаючи блискавку. 

— Настю, не смій здаватися! — кинула вона через плече. — Вони вже напевно в укриттях. Збирайся! Хлопці будуть тут за кілька хвилин, ми не можемо чекати їх на порозі з пустими руками!

Настя знову піднесла телефон до вуха. Її очі розширилися. 

— Йде... Йде гудок! — прошепотіла вона, і в цьому шепоті було стільки надії, що в мене защеміло в серці.