2 глава "Дзвінок від Лесі"

У цей момент на фоні сирен, що розганялися на вулиці, телефон у руці Романа ожив мелодією, яка зараз здалася нестерпно гучною. Ми всі троє застигли, дивлячись на екран його мобільного.

Телефон у руках Романа не просто дзвонив — він розривався. Тільки-но він натиснув «прийняти», як із динаміка вилетів потік слів, настільки швидкий і щільний, що ми з Максом мимоволі нахилилися ближче, намагаючись розібрати хоч щось.

Це була Леся. Її голос звучав як кулеметна черга.

— Ромо, слухай мене і не перебивай, у нас немає часу! — вона навіть не запитала «як ви?». — Ми в Ясі в гуртожитку, всі тут: я, Поліна, Настя і Яся. Ми вже все чули, я зв’язалася з редакцією, по Борисполю вдарили, по Василькову теж, це почалося, Ромо, це реально почалося по всій країні!

Роман відкрив рот, щоб щось сказати, але Леся просто не дала йому вставити ні звуку. Вона говорила так швидко, що деякі слова зливалися в одне, і її доводилося «переслуховувати» на ходу.

— Поліна вже збирає аптечку, вона каже, що в госпіталі скоро буде пекло. Настя в трансі. Слухай уважно: не здумайте залишатися на горі! Павло, я знаю, ти це чуєш, вимикайте газ, беріть воду і звалюйте з того 15-го поверху негайно! Ви як на долоні! Збираємося у Ясі на нижньому поверсі, тут сталінка, тут стіни по метру і нормальний підвал. Ви чуєте мене?!

— Лесю, зачекай, ти дихай хоч трохи... — нарешті вклинився Роман, але його голос тремтів від її напору.

— Нема коли дихати, Ромо! — відрізала вона, і ми почули на фоні гуркіт — мабуть, у гуртожитку теж почалася паніка. — Поля каже, що Алекс їй дзвонив десять разів, скажіть йому, що вона жива, просто телефон під подушкою був! Все, я кладу слухавку. Десять хвилин, хлопці! Через десять хвилин ви маєте бути внизу!

Коли в слухавці пішли короткі гудки, у квартирі Макса знову стало тихо. Тільки сирени за вікном стали ще гучнішими.

Ми переглянулися. Алекс, почувши про Полю, нарешті видихнув, але його обличчя все одно залишалося блідим. Роман сховав телефон у кишеню і подивився на нас.

— Ви чули журналістку, — сказав він, і в його погляді знову з’явився той самий «капітан», який веде команду в атаку. — Звалюємо звідси. Максе, документи. Павло, бери воду. Алекс, не тупи, хапай рюкзак. У нас десять хвилин.

Я подивився на коробки з-під піци, на м'яч у кутку, на розкидане життя. Вперше в житті мій план на день складався всього з одного пункту: 

Спуститися вниз. Живими.

***

Сходи здавалися нескінченними, а повітря під'їзду — занадто густим. Коли ми нарешті вивалилися на вулицю, Київ уже не був тим містом, у якому ми заснули. Повітря дрижало від виття сирен, а десь на обрії підіймався перший стовп чорного диму.

Ми побачили їх біля важких дубових дверей гуртожитку. Чотири силуети в світлі вуличних ліхтарів, які чомусь ще горіли.

Я не пам’ятаю, як подолав останні кілька метрів. Я бачив лише Ясю. Вона стояла в розстебнутій куртці, з червоними очима, напевно, що вона плакала. Хоча явно намагалась не показувати цього.

Я просто загорнув її в свої обійми. Вона була крижаною. 

— Ти тут, — видихнув я їй у волосся. — Ти тут.

Яся нічого не відповіла, лише сильніше вчепилася в мою куртку. 

Поруч почувся схлип. 

Настя. Вона стояла, притиснувши телефон до вуха, і її обличчя було мокрим від сліз. 

— Чому вони не беруть? Максе, чому в Одесі ніхто не бере?! — її голос зривався на крик.

Макс зробив крок до неї. Весь його вчорашній переможний драйв зник. Він просто мовчки притягнув її до себе, накриваючи своєю великою долонею її тремтячі руки, що все ще тримали телефон. Настя вткнулася йому в плече, і я бачив, як її тіло здригається від дрібних, частих конвульсій страху. Телефон у її руках продовжував світитися — нескінченний список вихідних викликів, на які ніхто не відповідав.

— Ми додзвонимося, Настю. Чуєш? — голос Макса був низьким і на диво спокійним. — Я зараз сам наберу своїх знайомих у порту. Ми знайдемо їх. Я обіцяю.

Роман і Леся стояли трохи осторонь. Вони не обіймалися — вони дивилися один на одного так, ніби проводили останню перекріпку перед боєм. Леся вже тримала в руках диктофон, а Роман поправляв лямку свого важкого рюкзака.

— Слухайте, сюди, — мій голос знову повернув усіх у реальність. — Нам треба зайти всередину. На вулиці ми як мішені.

Ми зайшли у важкі двері гуртожитку, залишаючи позаду мирне життя. У вестибюлі пахло хлоркою і тривогою. Але тут, у цьому тісному колі, ми принаймні були разом.