1 глава "Глухий кут на п’ятнадцятому"

«Ми більше не були гравцями. Ми були частиною злагодженого механізму, де кожен стібок на сітці та кожен дрон у небі вартували більше за всі золоті кубки світу. Наша гра закінчилась. Починалося життя».

Півроку від подій основних книг.

Павло.

Мій внутрішній годинник ніколи не помилявся. Ювелірна точність — це не просто вроджений талан, це мій спосіб життя, мій захист від хаосу світу. 06:40 — час для прокидання, 07:15 — кава, 08:00 — перша аналітика ринку. У моєму світі все мало свій графік, свій алгоритм. Навіть святкування вчорашньої перемоги ми з хлопцями розпланували: піца, пиво, перегляд найкращих моментів матчу, а потім — сон, бо ж завтра тренування.

Але цього ранку мій світ розлетівся на друзки о 04:55.

Першим був не звук. Першим був вібраційний поштовх, що пройшов крізь бетон п’ятнадцятого поверху київської висотки Макса. Він ударив мені прямо в хребет, вириваючи зі сну. Я розплющив очі. У вітальні, де ми вчора влаштували імпровізований бенкет, панував той самий тріумфальний безлад: перекинута пляшка з-під світлого на килимі, порожня коробка з-під маргарити на столі, м’який гул телевізора, який ми забули вимкнути. На екрані вгадувався контур Алекса, що забиває вирішальний гол. Ми вчора їх розгромили.

А потім прийшов звук. Важкий, глухий, такий, що не належав цьому місту. Це не був грім і не вибух газу в сусідньому під’їзді. Мій мозок, за звичкою, почав гарячково будувати графік ймовірностей, але всі вони вели до однієї, страшної точки, яку я відмовлявся приймати.

За панорамним вікном, десь далеко за Дніпром, небо на мить спалахнуло брудно-рудим, а потім знову згасло в передсвітанкових сутінках.

— Вставайте, — сказав я, але мій голос здався мені чужим і надто тихим у цій раптовій тиші. Я проковтнув клубок у горлі. — Вставайте, хлопці. Гра закінчилася.

На дивані Макс, господар квартири, ліниво потягнувся. Він ще був там, у вчорашній перемозі. 

— Павле, ти чого? Який матч о п'ятій ранку? Дай поспати, — пробурмотів він, не відкриваючи очей. Його дім на 15-му поверсі продовжував ледь помітно хитатися, але Макс, очевидно, сприймав це як частину сну.

У кутку, на матраці, Роман різко підскочив. Його лідерські інстинкти спрацювали швидше за свідомість. Він не питав «що?», він просто дивився на мене, і в його очах я побачив те саме віддзеркалення страху, яке, мабуть, було і в моїх.

— Що це було, Павле? — Роман вже тягнувся до телефону. Його пальці, що зазвичай так впевнено тримали м’яч, тремтіли.

— Я не знаю, — я нарешті змусив себе підвестися з крісла. Мої ноги здавалися ватяними. — Але це було не ППО. І це було дуже близько. Максе, вставай! Твій дім хитається, як картковий будиночок!

Макс нарешті розплющив очі. Він подивився на вікно, потім на нас, і його обличчя вмить зблідло. Він, як ніхто інший, знав, що на такій висоті кожен звук, кожен поштовх відчувається вдесятеро сильніше.

З іншої кімнати, де спав Алекс, почувся гучний гуркіт — мабуть, він від несподіванки перекинув стілець.

— Чуваки, ви це чули?  Що це? Будівництво?

Я подивився на свій дорогий годинник на руці. Яскравий циферблат показував 04:58. Лише три хвилини тому я був капітаном успішної команди, що святкувала перемогу. Тепер я був просто цивільним на п’ятнадцятому поверсі міста, яке, здається, щойно почали бомбити. Мій ідеальний графік на сьогодні — кава, аналітика, тренування — перетворився на попіл.

Я підійшов до вікна, де лежав мій футбольний м’яч з підписами команди. Я не взяв його в руки. Я просто дивився, як на обрії, за Дніпром, знову з’являється слабка заграва.

У вітальні, на 15-му поверсі київської висотки, ми, чотири футболісти мирного життя, стояли в оточенні залишків вчорашнього свята. Навколо нас були коробки з-під піци та порожні пляшки, але ми вже були не футболістами. Ми були тими, хто щойно потрапив у найстрашніший «глухий кут» у своєму житті.

— Все, хлопці, — сказав я, нарешті знаходячи свій аналітичний голос, хоча серце все ще калатало в горлі. — Ніяких тренувань сьогодні. Ми маємо прорахувати наступний крок. Бо, здається, правила гри змінилися назавжди.

Внизу, на вулиці, завили перші сирени, розриваючи тишу передсвітанкового Києва. Ми всі четверо застигли, слухаючи цей звук, який мав стати саундтреком нашого нового, невідомого життя. Життя, яке тепер вирувало десь там, далеко поза грою.

Алекс завмер посеред вітальні, стискаючи телефон так сильно, що побіліли кісточки пальців. Його дихання було уривчастим. Поки ми з Романом дивилися на заграву за вікном, Алекс вже гарячково гортав контакти.

— Поля... Настя... Леся… Яся — зашепотів він, ніби викликаючи їхні імена як заклинання. — Чуваки, вони ж там самі. Вони ж могли не почути.

Він не чекав на нашу відповідь. Перший виклик пішов миттєво. В тиші квартири, яку ще хвилину тому наповнював переможний дух, рознісся звук гудків. Довгих, болісних, порожніх.

— Ну давай же, бери... — Алекс почав міряти кроками кімнату, переступаючи через вчорашні коробки з-під піци. Його погляд був прикутий до екрана. — Павло, Рома, дзвоніть своїм! Ви чого стоїте?

Цей вигук Алекса спрацював як детонатор. До цього моменту ми були заціпенілими глядачами катастрофи, але він повернув нас до реальності. Миттєво кожен із нас відчув цей холод під шкірою.

Роман різко розвернувся від вікна, вихоплюючи телефон із кишені куртки, що лежала на кріслі. Його обличчя стало кам'яним — режим "порятунку" увімкнувся на повну потужність.

Я теж потягнувся до свого гаджета. Мій мозок вже намалював карту: Львів, Тернопіль, Одеса, Харків, Вінниця, Чорноморськ. Де зараз кожен із них? Де Яся? Де мої батьки в Харкові? Харків... від цієї думки в шлунку закрутився крижаний вузол. Якщо ми на 15-му поверсі в Києві відчули це так, то що зараз там, на кордоні?

— Не бере... — голос Алекса надломився. — Поля не бере слухавку.