Глава 13

Щойно ми заходимо у будинок Купера, нас відразу накриває хвиля гучної музики. Всередині повно людей, які весело спілкуються, п'ють коктейлі, а дехто вже й танцює посеред вітальні. Світло приглушене, миготять кольорові гірлянди, а у повітрі пахне алкоголем і димом від цигарок. 

Хантера майже одразу оточують друзі, які голосно вітаються, плескаючи його по плечах і жартуючи про гру. Він сміється, киває у відповідь та поспішає представити мене всім присутнім:

— Це Сара, — обіймає мене за плечі. —  Моя сусідка та подруга.

Я ніяково усміхаюсь, відчуваючи, як на мене спрямовуються десятки допитливих поглядів. Від цього мені стає ще менш комфортно. Я вже давно не була на таких вечірках, і зараз мені здається, ніби я випадково потрапила у чужий світ. Все це занадто. Занадто гучно, занадто яскраво, занадто… безтурботно. І я відчуваю себе зайвою. Згустком проблем і хвилювань, яким тут явно не місце. 

— Хантере, ти ніколи не казав, що в тебе така гарна сусідка! — вигукує хтось із хлопців, і я намагаюся приховати свою ніяковість за посмішкою.

— Тому й не казав, щоб не вкрали… — жартує Хантер у відповідь, а всі навколо голосно сміються.

Я докладаю максимум зусиль, намагаючись адаптуватися. Підтримую бесіду та вдаю, наче не помічаю косі погляди дівчат, яким неприємно бачити мене поряд з Хантером. Таке враження, ніби я сама про те не здогадуючись, нажила собі ворогів та конкуренток. Постійно заспокоюю себе, що у такому ритмі треба протриматися всього кілька годин. А потім додому, до Лілі. 

— Ходімо потанцюємо! — раптом пропонує мені одна з дівчат. Здається, її звати Емма. Я вагаюсь, але Хантер підбадьорливо усміхається мені, і я змушую себе погодитися.

На танцполі намагаюся розслабитися. Абстрагуюсь від усього та концентрую свою увагу виключно на музиці, але всі мої думки вперто повертають до Лілі. Як вона там? Чи не прокинулася, чи не плаче? Телефон мовчить, але тривога не зникає.

— Скажи, тут смачні коктейлі? — питає Емма. А я, чорт забирай, навіть не помітила, як у моїй руці опинилася склянка. Рятуйте, у мене їде дах. 

Роблю ковток.

— Так, — киваю. — Дуже смачні.

Хантер іноді поглядає у мій бік, перевіряючи, чи все гаразд, і з часом його погляд стає дедалі уважнішим. Невже я все ж таки зіпсувала йому вечір? Мої підозри загострюються, коли він кидає друзів та йде у моєму напрямку. Забирає у мене склянку й нахиляється до мого вуха.

— Ну все, годі. Ходімо звідси.

— Куди? — не розумію я.

— Просто ходімо… 

Хантер веде мене коридором і відчиняє двері на невелику терасу. Тут значно тихіше, і прохолодне повітря трохи заспокоює.

— Краще? — запитує він.

Я вдячно киваю.

— Так, набагато.

— Слухай, дарма я притягнув тебе сюди. Ти така напружена, що мені аж ніяково… Все ж таки не готова розлучатися з малою?

— Розумієш… Я думала, що хочу цього… Навіть не так, я мріяла про це! А тепер… ледве стримуюся, щоб не побігти до неї. 

— У мене немає дітей, але, напевно, якби я був батьком, то поводився б так само. Це нормально.

Я зітхаю, відчуваючи, як червонію. Його слова знаходять відгук у моєму серці, і я ніяково опускаю погляд.

— Вибач, я дійсно намагалася… 

Він бере мене за руку й лагідно стискає її. Від цього по моїй шкірі пробігають мурашки.

— Знаю, тому пропоную змінити програму вечора, — його очі спалахують загадковим вогником.

— Як саме? — роблю все можливе, аби мій голос звучав якомога спокійніше. Можливо, для Хантера стояти на терасі й триматися за руки — нормально, але для мене все це набуває романтичного значення. — Викликати мені таксі, а самому розважитися без зайвого баласту?

— Не вгадала! Ми поїдемо звідси, — пропонує він, посміхаючись. — А знаєш куди?

— Куди? — я заінтригована. Цікаво, що він викине.

— У дитячий магазин! У нас є година, поки він не зачинився, — Хантер сміється, спостерігаючи мою реакцію. — Серйозно. Ти зможеш купити все необхідне для Лілі. Це буде найбільш комфортним продовженням твого “вільного” вечора.

Я завмираю, вражена його словами й цією щирою турботою. Не розумію, звідки в ньому стільки теплоти та розуміння саме до мене. Моє серце починає шалено битися, я відчуваю, як у мене пересихає в горлі, а долоні стають вологими.

— Хантере… — ледве вимовляю я, намагаючись дібрати правильні слова. Якогось чорта мої очі наливаються слізьми. — Ти й не уявляєш, як це мило… Просто я не звикла…

Але він не дає мені договорити.

Наступної миті Хантер нахиляється й ніжно торкається моїх губ своїми. Всі мої думки миттєво розлітаються у цілковитому хаосі. Я не можу навіть поворухнутися. Лише стою, приголомшена та дезорієнтована тим, що відбувається. Моє серце робить шалений стрибок, і я відчуваю, як тепло розливається по всьому тілу, змушуючи мене забути про все навколо.

 

Хантер

Я відступаю на півкроку, одразу після того, як наші губи роз'єднуються. Її очі широко відкриті, щоки палають, а я… я стою, охоплений панікою. Чорт, що я наробив?

— Вибач, — видихаю, відвівши погляд. — Це було... несподівано. І, мабуть, зайвим.

Не знаю, куди подітися. Всередині усе стискається. Я зараз почуваюся, як підліток, який наламав дров. Наче цей недолугий поцілунок був першим у моєму житті.

— Точно зайвим, — киває вона.

— Просто… — продовжую, намагаючись знайти собі виправдання. — Ти мені подобаєшся, Саро. Реально. Ти мені не просто симпатична. Ти… інша. І я не хочу, щоб ти думала, що я користуюся ситуацією. Я поважаю тебе.

Мені хочеться заткнути вуха, аби не чути власних слів. Якийсь безглуздий потік свідомості. 

Дякую Сарі, що вона й досі не закрила мені рота. 

— Хантере… я… — заминається, її губи ледь помітно тремтять. — Я не готова до нових стосунків. Ще ні. У моєму житті зараз занадто багато невизначеності. І є Лілі… Вона — мій пріоритет. І я не можу дозволити собі роман, якщо це може хоч якось вплинути на неї.