Глава 12

Я ще ніколи не була на хокейних матчах. Навіть більше – я ніколи й не цікавилася цим видом спорту. Мій максимум — подати Раяну пиво та забрати з вітальні малу, аби вона не заважала дивитися матч. Але сьогодні, коли ми з Лілі стоїмо біля входу на льодову арену, моє серце б’ється на диво швидко. Я тримаю доньку за руку й розгублено оглядаюся навколо. Скрізь гамірно, людно, чути збуджені голоси фанатів, які йдуть на гру підтримати «Орланів».

Лілі широко розплющує очі від захвату. Стільки людей, кольорів, звуків! Для неї це суцільна пригода.

— Ма-ма, Антел? — питає мала, озираючись. 

— Так, сонечку, ми тут через Хантера. Він зараз вийде на лід і гратиме у хокей. А ми будемо за нього вболівати.

— Вааау! — вигукує Лілі, щасливо стискаючи в руці маленький прапорець, який нам дали при вході.

Піднімаємося на трибуну. Знайти місце непросто – арена майже повністю заповнена. Нарешті я знаходжу два вільних крісла поруч із групою молодих дівчат. У них яскравий макіяж, шарфи в кольорах команди, а одна навіть тримає плакат із написом: «Хантер Рівз, моє серце належить тобі!»

Поруч із цими дівчатами я почуваюся якоюсь старою, негарною бабцею, яка випадково потрапила на молодіжну вечірку. Їхні ентузіазм, щирі емоції та розкутість змушують мене мимоволі пригадати, коли востаннє я дійсно відчувала себе безтурботною та красивою. Здається, в минулому житті… 

Команди виходять на лід під гучні оплески. Хантер виїжджає останнім. Він такий серйозний, зосереджений, що на мить мені здається, наче це зовсім інша людина. Це не той веселий хлопець, який боїться грому та п’є гарячий шоколад серед ночі. Це професіонал, який живе спортом. Його обличчя напружене, очі сфокусовані на супротивниках. Від нього віє впевненістю й нестримною силою.

Починається гра, і я відразу гублюся. Правила незрозумілі, гравці рухаються так швидко, що важко розібрати, де шайба. Лілі, повторюючи за іншими вболівальниками, у захваті кричить щось своєю дитячою мовою і так активно розмахує прапором, що ледве не виколює око дівчині ліворуч від себе. 

Я досі не можу розібратися у тонкощах гри, проте один момент навіть мені здається неправильним: хлопець з “Орланів” грубо б’є Хантера ліктем у бік, намагаючись обігнати його дорогою до воріт. Вони сваряться і штовхають одне одного у той час, як суперники перехоплюють ініціативу та забивають гол, вирівнюючи рахунок. 

Напруга між цими двома стає відчутнішою з кожною хвилиною.

— Що він робить? — мимоволі вигукую я, нахиляючись вперед.

— О, це Крос, — пояснює одна з фанаток. — Інколи здається, що він готовий перегризти Рівзу горлянку. У них… якесь особисте протистояння. 

— За цим особливо цікаво спостерігати на тренуваннях, — додає її подруга. 

— Ви й на тренуваннях буваєте? — дивуюся я.

— Звісно. Найцікавіше завжди відбувається за лаштунками. 

Раптом Хантер проїжджає прямо перед нашою трибуною. Його погляд на секунду затримується на нас із Лілі, і в цей момент я бачу, як його суворе обличчя розслабляється. Він ледь помітно усміхається, перш ніж знову поринути у гру. Я вперто намагаюсь ігнорувати той факт, що від його погляду у мене по шкірі побігли мурашки.

З цього моменту я докладаю максимальних зусиль, аби не пропустити жодної дії “Орланів” на льоду. Хантер не забиває голів, але він упевнено налітає на конкурентів, захищаючи гравців своєї команди. Це видовище заворожує… і водночас змушує стискати пальці у кулаки від хвилювання. Я страшно боюсь, що моєму сусіду виб’ють зуби або він впаде і заб’ється. Виявляється, хокей — доволі жорстокий спорт. Ще й ці протистояння з Кросом. Чубляться між собою, наче їм суперників мало!

Гра завершується нічиєю. Усі аплодують, фанати вигукують імена гравців. Ми з Лілі підходимо ближче до виходу, чекаючи Хантера.

Коли команда нарешті з’являється, хлопці одразу помічають нас.

— Ого, Рівзе! У твоїй персональній групі підтримки поповнення! — вигукує Трент, жартома плескаючи Хантера по плечу.

— Привіт, Саро, — додає Максвелл, підморгуючи мені. — Радий тебе бачити!

Я червонію. Хантер лише всміхається, підходячи ближче.

— Не вірю, що ви все ж таки прийшли, — тихо каже він, дивлячись на мене з непідробною вдячністю. 

— Нам сподобалося, — зізнаюся я. — Ще трохи, і ми офіційно приєднаємося до числа твоїх фанаток.

Він тихо сміється, трохи ніяково поглядаючи на дівчат, які все ще чекають автографа. Одна з них підходить до Хантера, подає йому воду й, кинувши на мене зверхній погляд, промовляє:

— Дивно бачити тебе з кимось настільки… звичайним.

Я завмираю, стискаючи руку Лілі сильніше. Хантер кидає на фанатку суворий погляд, але дівчина швидко цілує його у щоку та йде геть.

— Вибач… — ніяково промовляє він.

— Та нічого. Вона правду сказала. 

— Саро, ти не маєш звертати уваги на те, що говорять інші. Ти особлива саме тим, яка ти є.

Я усміхаюсь, хоча й не дуже впевнено.

— Не переживай, все нормально, — відмахуюся. — Чесно.

Цієї миті до нас підходить Трент.

— Гей, Рівзе, сьогодні вечірка у Купера. Ти з нами?

Хантер кидає швидкий погляд на мене й Лілі, а потім хитає головою.

— Ні, сьогодні не вийде. У мене інші плани, — він знову дивиться на мене.

Трент багатозначно усміхається, підморгує нам і йде геть, а мої щоки знову палають.

— Ти дарма відмовився, — промовляю я. — Тобі краще піти на ту вечірку.

— І пропустити чергову битву динозаврів та жирафів? — тихо сміється він, беручи Лілі на руки. — Нізащо.

Я трохи вагаюся, а тоді все ж таки наважуюсь заперечити:

— Ти знаєш, мені не хотілося б, щоб ти відмовлявся від зустрічей з друзями через нас із Лілі. Вони чекають на тебе. І я бачу, що насправді ти хочеш піти.

Хантер хмуриться, але в його очах спалахує цікавість.

— Ти серйозно хочеш мене випровадити?

— Я просто думаю, що ти заслуговуєш трохи розслабитися після гри. Вечірка — це гарна ідея.