Глава 11

З кожною хвилиною Сара стає все більш похмурою. До вечора вона немов перетворилася на тінь самої себе. Сидить на дивані з телефоном у руках, майже не говорить, і навіть коли мала тицяє їй іграшковим динозавром у вухо — не реагує. Це вже офіційно підозріло. Вона поруч, але наче десь дуже далеко, загублена у своїх думках. І чомусь мені не дає спокою відчуття, що я до цього причетний.

Лілі тим часом будує із подушок фортецю, в якій, за її версією, мають жити динозаври, жираф і я. Власне, за версією Лілі, я теж динозавр. Найбільший і найгрізніший — хтось типу їхнього короля. Не сперечаюсь, це солідно. 

— Саро, — нарешті озиваюся, сідаючи поруч і простягаючи їй чашку з чаєм, до якого вона так і не торкнулася. — Щось сталось?

Вона здригається і швидко блокує екран телефона.

— Ні… нічого, все добре.

— Та годі! Я ж бачу… — нахиляю голову. — Ти виглядаєш, так наче камінь проковтнула. Сидиш, ледь не плачеш… Зізнавайся, це через вранішній інцидент. Досі ображаєшся на мене через Джесіку?  

Вона видихає. Хвилину мовчить, а потім каже:

— О… ні! Я знаю, що була сьогодні трохи… холодна з тобою через неї. І це несправедливо. Твоє життя — твоя особиста справа. Вибач.

Я здивовано кліпаю. Очікував чого завгодно, але не вибачень.

— Стривай… То справа не у ній?

— Не у ній, — зізнається. — Просто… — вона знову дивиться у бік телефону. — Сьогодні я дізналася, що Раян заблокував усі мої кредитки. Навіть ту, на яку приходить соціальна допомога на Лілі. Він залишив мене без копійки.

Мені потрібно кілька секунд, аби переварити почуте.

— Що?!

— Я дізналася про це у магазині. Просто стояла на касі й кліпала очима... Піжаму для малої так і не змогла купити, — вона знизує плечима, намагаючись зберігати спокій. Але я бачу, як напружені її пальці. Як сильно вона стискає чашку. — Він хоче, щоб я здалася. Щоб повернулася. Думає, що без грошей мені не буде куди діватись.

Я відчуваю, як всередині все закипає. Мої плечі напружуються, кулаки самі собою стискаються. Ненавиджу відчуття безсилля. А виродка Раяна ненавиджу ще більше.

— От лайно! — бурмочу. — Але це ще раз доводить той факт, що ти не дарма пішла від нього. 

Сара нервово сміється.

— Але від цього не легше.

— Розумію…

— Не хотіла грузити тебе своїми проблемами. Знову. Тобі й власних турбот вистачає… Тренування, ігри, втома.

Я змушую її подивитися мені в очі.

— Та посрати на мої проблеми. Вони і поряд з твоїми не стояли! Але… ми щось вигадаємо. Наприклад, я дам тобі свою кредитку. 

— Не вигадуй.

— Або ж можна попросити грошей в Олівера. Ти вже казала йому?

— Не казала. І ти не кажи, будь ласка. Я не хочу просити у нього гроші… Мені б знайти роботу. 

 — А Лілі ти плануєш напарницею взяти? — закочую очі.

— Не знаю… У садочок її не візьмуть. Та і я не готова відпускати таку крихітку… Але хіба є вибір?

— Є! І я підкажу тобі, що треба обрати.

— Здивуй.

— Виховувати свою доньку і не думати про гроші. Кажу ж у мене хороша зарплата, я можу поділитися!

Вона зітхає. Довго, тихо. Потім хитає головою.

— Ти добрий, Хантере. Але така благодійність — занадто навіть для тебе 

— А якщо я скажу, що це не допомога, а… експеримент? — я вирівнюю спину, як науковець, який щойно винайшов дещо грандіозне. — Я використаю вас як симулятор майбутньої сім’ї!

— Що?

— Потренуюсь на вас! 

Сара підозріло звужує очі.

— Напевно, це мало звучати менш образливо… Бо зараз ти ніби пропонуєш зробити з мене і Лілі… тренажер.

— Саме так! Ви — мій тренажер. Звучить дивно, але практично. Я зможу протестити, як це — брати відповідальність за дитину. Чи не здурію я за тиждень. Чи зможу бути терплячим. Чи здатен я… знаєш, стати дорослим чоловіком і при цьому не втратити жагу до життя.

— Ти справді хочеш дізнатися це прямо зараз?

— Коли ще? У нас з тобою унікальна ситуація! Сусідка з дитиною — це доля. Уяви, я зможу потім чесно написати у Tinder “розбирався з істериками, годував манкою, знаю як поводитись з маленькими єнотами-полоскунами”.

Сара, хоч намагається не піддаватися, куточки її вуст піднімаються у посмішці.

— Це маячня, Хантере.

— Але ефективна маячня! — я підсуваюся ближче. — Ти нічого не втрачаєш. Я не дам вам зголодніти. Ти зможеш зосередитись на Лілі, не думаючи про рахунки, а я — отримаю цінний досвід батьківства. Всі у виграші!

Вона дивиться на мене, немов на ідіота. 

— Знаєш, ти неймовірно впертий. І трохи несповна розуму.

— Знаю! — додаю я з найширшою посмішкою. — Ну… погоджуйся! Буде класно!

— І дійсно цього хочеш?

— Так!

Вона сміється ще раз. І цього разу — щиро. Нарешті.

— Добре, тренажер, — закочує очі. — Тільки без фанатизму.

— Домовились, — простягаю руку. — Угода?

Сара кладе свою долоню в мою.

— Угода.

Я стискаю її пальці, а вона й досі хитає головою, ніби відмовляється вірити у те, що відбувається. Напруга між нами розчиняється. Ми не пара. Але, чорт забирай, ми класна команда і, можна сказати, тимчасова сім’я. 

Відпускаю її руку, але не відводжу погляду. Мені подобається, коли вона посміхається. Це нагадає промінь сонячного світла, що пробивається крізь густі хмари у дощовий день. 

— Ну і що далі? — питає вона, схрещуючи руки на грудях. — Готовий поринути у симуляцію прямо зараз?

— Готовий. Здається, моє перше випробування — динозаврова фортеця, — я киваю у бік Лілі, яка якраз намагається залізти всередину своєї конструкції з подушок. — Судячи з її виразу обличчя, я теж маю туди вміститися. Інакше буде бунт.

— Удачі, — Сара розводить руками. — Фортеця — річ священна.

— Я боюся, що вона з небезпечними пастками, — відповідаю, поважно встаючи. — І, можливо, я з неї не виберусь... Якщо не повернуся — розкажи світу, що я загинув, як герой. У бою з плюшевим жирафом.