Глава 10

Нарешті виглянуло сонце. Після кількох днів похмурої, дощової погоди це здається справжнім дивом. Я маю витягнути малу на прогулянку, бо їй (і моїй нервовій) системі протипоказано сидіти у чотирьох стінах. Пройдемось, оглянемо містечко, купимо дещо з одягу, бо з собою я узяла катастрофічно мало. 

Лілі, щоправда, не в захваті від цієї ідеї.

— Сонечку, ну, будь ласка… — я намагаюся всунути її руку в рукав куртки. Лілі у відповідь пручається, вигинається й намагається втекти. — Ми ж просто йдемо гуляти! Хіба тобі не хочеться на гойдалку?

— Ні!

Я стискаю зуби.

— Надворі холодно, треба одягнути куртку.

— Ні! — тепер вона ще й падає на підлогу, зображаючи драматичну втрату свідомості. — Ні-і-і-і…

— Та за тобою театр плаче… — бурмочу собі під ніс.

Я вже думаю натягнути на неї куртку силоміць. Нехай трохи поістерить, але знає, що моє слово — закон, і маніпуляції тут не пройдуть! Лілі, немов прочитавши мої думки, працює на випередження та починає волати, як пожежна сирена. На цей звук приходить Хантер. Він здіймає брови, оцінюючи поле бою: дитину, що валяється на килимі, одяг, який вона розкидала, іграшки навколо та мене… на межі нервового зриву. 

— Ти її одягаєш чи проводиш сеанс екзорцизму? — питає він.

— Думаєш так легко запхати дитину у курточку?

Хантер на секунду задумується, потім нахиляється до Лілі й спокійно каже:

— Принцесо, хіба ти не хочеш прогулятися? Погода чудова.

Лілі затихає. Відкриває очі. Мовчить три секунди, а потім радісно киває.

— Гаразд, тоді вдягайся тепліше.

І що ви думаєте? Вона просто встає і дає мені застібнути бісову куртку, ніби божевільної боротьби до цього й не було.

Я приголомшено дивлюся на Хантера.

— Як ти це зробив?

— Я просто знаю, як спілкуватися з жінками.

— Якось огидно, що твої навички спрацювали навіть на півторарічну дитину…

— Просто це унікальний талант, — самовдоволено всміхається він.

Я закочую очі, одягаю Лілі шапку, нарешті беру її на руки й прямую до дверей.

— А ви надовго? — питає Хантер, подаючи мені пляшку з водою для малої.

— На скільки вистачить мого терпіння. 

— То, може, я з вами? Маю кілька годин перед спортзалом.

Я вагаюся. Ранковий осад все ще відчувається легкою неприязню до Хантера.

— Ні, дякую. Відпочинь. Ти ж не виспався, — відповідаю швидко. — Користуйся нагодою.

Хантер трохи хмуриться, але не наполягає.

— Добре, як скажеш, — знизує плечима.

Я вже виходжу, коли він раптом додає:

— Гей, Саро.

— Що?

Він ніби вагається, але зрештою просто каже:

— Будь обережною.

Я повільно киваю.

— Звісно.

Він більше нічого не додає, просто махає малій на прощання й повертається на кухню. Я виходжу на вулицю й вдихаю свіже повітря. Відчуття напруженості, що зависло між нами, розвіюється не відразу. Треба просто абстрагуватися. Ми лише сусіди, і я не маю права засуджувати його. Інакше наше проживання під одним дахом стане проблематичним для обох.

Ми гуляємо парком уже хвилин двадцять. Осіннє сонце лагідно гріє, листя шарудить під ногами, а повітря таке свіже, що хочеться вдихати його на повні груди. Лілі сміється, коли я підкидаю вгору жовті кленові листки, а потім пробує повторити за мною, але натомість просто падає на дупцю й заливається сміхом.

Я дивлюся на неї — брудну, але щасливу — і не можу стримати посмішку. Вона така маленька, така жива, і я маю зробити все, щоб її дитинство не перетворилося на те, що було в мене. Не розумію, чому наші з Олівером батьки замість цього обрали алкоголь.

Однак мій настрій псується, коли я вдруге за останні десять хвилин ловлю себе на думці, що хтось іде за нами. Я різко озираюся. Нічого підозрілого: люди гуляють, хтось вигулює собак, пара підлітків їде на скейтах. Але є один чоловік у темному худі. Стоїть під деревом, робить вигляд, що розмовляє телефоном. Коли я переводжу погляд на нього — відвертається.

Серце пропускає удар.

Ні. Це параноя. Просто якийсь випадковий перехожий. Я ж не можу кожного, хто дивиться у мій бік, вважати шпигуном.

Стиснувши міцніше руку малої, роблю крок до незнайомця. У цей же момент до нього підходить жінка з дитиною, вручає йому ріжок морозива і вони всі разом йдуть геть.

Усе добре. Я просто перенервувала.

Ми залишаємо парк і звертаємо вулицею з маленькими крамничками. Тут затишно й мило, немає галасу. Майже як у фільмі про щасливе життя, якого я ніколи не мала. Лілі тицяє пальцем у вітрину з рожевими бодіками й блискучими шапочками.

— Вааа…

— Так, бачу. Красиво, правда? — я усміхаюся, хоча в голові вже прокручується сума, яку ми можемо собі дозволити. — Давай подивимось, чи є тут щось на тебе?

Магазинчик виявляється затишним і добре освітленим. Продавчиня вітається з нами, усміхаючись так, немов увесь день чекала саме на нас. Лілі одразу біжить до полиць із м’якими іграшками, а я йду оглядати речі.

Знаходжу кілька гарних футболок, піжаму з єдинорогами і ще одні теплі штани, бо в нас тільки одні, і ті — в жирних плямах після вчорашнього обіду.

На касі Лілі вже тримає в обіймах панду розміром з неї саму.

— Ма-ма!

Я усміхаюся:

— Ні, панду ми не купуємо. 

— Антел? 

— Ти хочеш, щоб її купив Хантер? — я в шоці з її винахідливості.

Лілі киває.

— Хантера тут немає. Але ти можеш сказати йому про свої бажання, коли ми повернемося додому, — все одно він нічого не зрозуміє.

Вона робить трагічну міну, але я лишень хитаю головою. Ніяких панд. Тільки одяг першої необхідності.  Продавчиня пробиває покупки, називає суму. Я дістаю картку й простягаю їй.

Очікую звичного звуку термінала.

— Перепрошую, ваша картка не обслуговується, — каже жінка, дещо ніяковіючи. — Спробуйте іншу.

Я моргаю. Добре. Буває. Дістаю іншу. І ще одну.