Глава 1

Сара
Я нервово стискаю лямку сумки й чекаю поки автобус зупиниться в одному із терміналів автовокзалу. З динаміків лунає щось нерозбірливе, схоже на коментування хокейного матчу, хоча я в цьому не впевнена. Навколо мене метушаться пасажири. Здається, більшість з них — вболівальники місцевої команди, які приїхати підтримати кумирів на важливій грі. Мене дещо дратують їхні посмішки та збуджені перешіптування. Останнім часом я заношу у свій особистий чорний список усіх людей з гарним настроєм — доволі неприємно спостерігати чуже щастя, коли твій власний світ поглинула суцільна темрява. Щоб не зійти з глузду, концентруюся на розміреному диханні доньки. Вона тихенько сопить у мене на руках, зарившись носиком у мій светр.

Ми їхали сюди довго. Занадто довго. Я вже не рахую, скільки ночей нормально не спала. Втома захопила мене, мов густа, липка субстанція. Здається, якщо я бодай на мить перестану боротися, то втону. Але ні… так просто не здамся. Хоча б заради Лілі. 

Виймаю телефон та перевіряю збережену адресу. Фростгейт, все вірно. Невелике містечко, затиснуте між лісами та озерами. Серце канадського хокею та, здається, епіцентр холоду у цій країні. Зараз тільки жовтень, а вкриті інеєм дороги вже натякають на наближення зими. Ненавиджу холод, але що поробиш? Якщо тут дійсно живе мій брат, то я готова адаптуватися до умов та оселитись поряд з ним. 

Мене раптом накриває паніка. Чорт, що я роблю? Нічого не вдасться. 

Глибокий вдих. Видих. Треба виходити з автобуса — свого тимчасового сховку. 

— Ну ж бо, мала, ми вже тут, — тихо шепочу, обережно пересаджуючи доньку у слінг. У відповідь вона починає хникати крізь сон та міцніше вчепляється у мене крихітними пальчиками. — Все буде добре.

Автовокзал невеликий, старий і трохи похмурий. Осінній вітер пробирає до кісток, і я щільніше загортаю пальто навколо нас обох. Для повного “щастя” починається дрібний дощ. Чудово. 

Де я збираюся жити? Як поясню братові свою раптову появу? Чи прийме він мене? Можливо, така зірка не потребує сім’ї. Його цілком достатньо фанатів…

У втечі від поганого життя є один великий плюс — найгірше залишається позаду. І, чесно, саме це мене й заспокоює. Гірше вже точно не буде. 

Хіба що Раян знайде мене й тут… Я мимоволі озираюся через плече. Звісно, на вокзалі його немає. Він навіть не підозрює, що я втекла на інший кінець країни. Але відчуття небезпеки не минає навіть. Він завжди знаходив мене, коли хотів. Чорт забирай, як же це дістало…

Я судомно ковтаю повітря і гладжу доньку по спині. Мені потрібно зосередитися.

Олівер.

Я маю знайти його дім, подзвонити у двері й просто… сподіватися, що він не прожене мене назад у пекло. Сідаю на холодну лавку, кладу телефон на коліна і починаю гуглити маршрут. Відчуття такі, наче мене закинуто у дику природу, і я маю тут виживати. Перший пункт — знайти прихисток. 

Йду вулицею, рахуючи будинки. Кожен крок дається важко. Донька знову заснула, але мої плечі вже ниють від її ваги. Я хочу сісти. Хочу спати. Хочу бодай знати, що на мене чекає.

Нарешті знаходжу потрібний будинок. Двоповерховий, із похилою верандою та снігоочисником біля входу. Боже, снігоочисник. Тут що, справді вже думають про зиму? Таке враження, що місто живе у двох станах: зимі та її очікуванні. 

Я зупиняюся на ґанку. Цей будинок не схожий на той, у якому має жити зірка хокею. Занадто простенький та недоглянутий. Дерев’яні сходи трохи просідають під ногами. Світло у вікнах горить. Значить, хтось є вдома. Будь ласка, нехай це буде мій брат. І нехай він має гарний настрій…

Дзвінок не працює.

Окей. Можливо, це знак? Треба просто розвернутися і піти.

Але натомість я стукаю.

Один раз. Другий. Чекаю.

Зсередини чути кроки.

Я затамовую подих.

Двері різко відчиняються, і переді мною з’являється хлопець. Я бачила Олівера у новинах, його обличчя прикрашає вітрини магазинів спортивного одягу. Я не сплутаю його ні з ким іншим… Але цей незнайомець точно не він. 

Високий, темноволосий, одягнений у сіру футболку, що облягає занадто рельєфні плечі. Очі карі, підозріло звужені. Він спершу переводить погляд із мене на дитину, потім на валізу біля ніг і, нарешті, знову на мене.

— Ви хто? — запитує дещо насторожено. 

Я ковтаю клубок у горлі.

— А…  Олівер тут?

Незнайомець схрещує руки на грудях.

— Олівер тут вже давно не живе. 

Мої надії одразу згоряють десь у закутку душі.

— А де він живе?

Хлопець знизує плечима.

— Не впевнений, що маю розголошувати його адресу. Хіба що… — його очі раптом стають великим, як м’ячі для тенісу. — Це ж не його дитина? Будь ласка, скажіть що не його…

Я насилу стримую нервовий сміх.

— Ні, не його.

— І не моя? — відступає на пів кроку. — Ну… це я про всяк випадок уточнюю.

— Точно не ваша. 

— Добре, — видихає з полегшенням. — То навіщо вам Маккей?

Я відкриваю рот, щоб відповісти, але гублюся. Як це пояснити? Як втиснути в одне речення, що я дізналася про брата тільки у дев’ятнадцять років? Що я тут, бо не маю куди більше йти…

— Я… — починаю, але мене перебиває плач доньки. Вона схлипує, а потім її тихе бурмотіння перетворюється у голосне незадоволене “Мааа”.

Незнайомець опускає погляд на неї, а потім знову на мене.

— Чорт, заходьте, — бурмоче він і відступає вбік. — Тут неприбрано, але хоча б тепло.

Я кліпаю.

— Ви ж мене навіть не знаєте.

Він дивиться так, ніби я сказала щось дурне.

— Тоді пообіцяй нічого не красти.

— Обіцяю!

— От і чудово… Проходь. Мене, до речі, Хантером звати. 

Я мовчу. Потім киваю. І, міцніше притискаючи малу до себе, переступаю поріг. В той же момент мене накриває хвиля сумнівів. Я справді щойно зайшла у будинок до незнайомця? Ще й з дитиною на руках! Це, напевно, вершина відчаю… 

Усередині тепло, повітря пахне деревом і чимось пряним… домашнім печивом? Це останній запах який я очікувала відчути, потрапивши у парубоцький барліг. Обережно озираюся, напружено вдивляючись у кожну деталь. Цей будинок не схожий на пастку, але мій життєвий досвід показує, що зло може ховатися навіть у прекрасних речах... Чорт. Тепер тривожні думки не відпустять мене. Серце шалено гупає у грудях. Я стискаю Лілі міцніше, ніби це якось захистить нас від будь-якої небезпеки.